Читати книгу - "Пасербки восьмої заповіді, Генрі Лайон Олді"

обличчя почало наливатися гнівом, що геть не годилося святому вітцю. — Ти і її сюди заманити вирішив?!

— Вирішив — не вирішив, а чую, що не минути їй млина старого Стаха Сокири. Отут Півняче Перо по неї й з’явиться. Кому ж, як не святому вітцю, до того ж рідному братові, заступити її від Нечистого?

Абат Ян довго мовчав, багряні плями потроху танули на його обличчі.

— Тобі це дорого коштуватиме, старий, — вимовив він нарешті. — Пекельними казанами я тебе не лякатиму, але й на цьому світі прощення не жди.

— Не жду, — кивнув мірошник. — І раніш не сподівався, святий отче, і тепер не чекатиму. Тільки перш ніж вирішите сюди стражу та ченців наслати, щоб на багаття мене відправити, згадайте спочатку, як самі ви в Казимежі[9] до блудливих дівок учащали та по шинках у мирському вбранні гуляли. Пам’ятаєте? І я пам’ятаю. Отож добре подумайте перед тим, як карати мене, грішного. У мене й свідки знайдуться…

Абат Ян не відповідав, понурившись.

— Здається мені, ми порозумілися, святий отче. Ви робите свою справу, угодну Господові, і якщо все скінчиться миром — їдете звідси разом із сестрою живі та здорові. Нікому від того зла не буде, а про мене краще забудьте — чоловік ви майже святий (старий в’їдливо підморгнув), вам незабаром єпископський сан приймати, отож, минуле ні до чого ворушити, грішки всілякі на очі витягати… Ну, а коли щось не так вийде, тоді й карати вам не буде кого. А, може, і нікому буде, — додав мірошник зовсім тихо.

Зненацька абат перегнувся через стіл і міцно схопив мірошникові зап’ястки, аж той розгубився. Старий Сокира відчув, як дивний трепет хвилею пробіг по його зношеному тілу, очі самі по собі почали кліпати й сльозитися, наче до самого носа піднесли надрізану цибулину, — тож чаклун Стах негайно висмикнув руку, машинально бурмочучи закляття від причини та пристріту. Він не зрозумів, що зараз відбулося, а все ж нутром відчув: чоловік, який сидить навпроти нього у коричневій дорожній сутані, далеко не простий, а в тому, що трапилося, святістю й не пахло.

Уперше Стах подумав, що грає з вогнем, та ще й не з тим, який сам розпалював.

— Учасно ти стражу покликав, діду, — абат дивився старому просто у вічі, розтягуючи тонкі губи в гримасу, таку схожу на посмішку, як мотузка — на гадюку. Тепер не сумніваюся: я справді потрібен тобі. Ти сподіваєшся, що я зможу оборонити свою сестру — і тебе разом з нею! — від диявола, якщо він з’явиться по неї сюди; а він з’явиться, тут я тобі теж вірю. Але головного ти мені не сказав, а сам я не встиг дотягтися… Навіщо ти все це затіяв? Чого хочеш ТИ, і яка буде плата?! Кажи!

— Це моя справа, святий отче, — приходячи до тями, відповів мірошник, так і не зметикувавши, про яку саме варту говорив дивний чернець. Ти захищатимеш свою сестру, і я допоможу тобі в цьому, чим зумію. А решта — як любите казати ви, служителі церкви, — решта — в руках Господніх.

Яносик із Шафляр, прийомний син покійного Самуїла-баци, пильно дивився на старого Стаха з Гарклівських Сокир.

* * *

…Брат Ігнатій, розпрягаючи коня, вже давно помітив великого сірого із помітною сивиною пса, який крутився біля дверей, що зачинилися за абатом і мірошником. Потім пес зовсім по-людськи припав вухом до дверей і застиг у напруженій позі.

„Підслуховує! — оторопів квестор, але підійти та шугонути ікласту тварюку все-таки побоявся. От уже втрапили, Господи спаси та збережи! Біля самого монастиря — і така халепа!“

У цю мить пес, який, видно, почув усе, що хотів, повернувся й глянув пильно в очі братові Ігнатію. Тільки тоді до квестора нарешті дійшло, що то ніякий не пес, а заматерілий сивий вовчище.

Звір ощирився і зник за рогом.

4

Їхали мовчки, із незбагненним побоюванням намагалися триматись ближче одне до одного. Глухо стукали копита об сутінкову глинисту дорогу, по якій лише опівдні, та й то недовго, стрибали веселі сонячні зайчик; тепер — який там полудень! — вечоріло, і добре було б устигнути дістатися до корчми Габершляга, перш ніж остаточно споночіє.

Коні теж щось ніби чули, ступали тихо й сторожко, навіть не форкали, як звичайно.

— Півдороги проїхали, — кинув через якийсь час похмурий Михал. — Дасть Бог, ночуватимемо під…

Закінчити він не встиг.

Стрімко й невідворотно вихопилися з хащ обабіч дороги сірі тіні. Кинулися без виття, без гарчання, мовчки, розпластуючись по-зміїному над самою землею, наче сам ліс довго вичікував, примірявся — щоб напевне — і нарешті зважився, кинув своїх сірих пахолків[10] на незваних гостей та ще й підхльоснув зграю для острашки заздалегідь припасеним батогом.

Світ захитався, вищирив слиняву пащу, здибив тверду шерсть на карку, дорога злякано випнулася, звернула вбік і нагору, несамовите іржання на мить оглушило — і ось уже Марта лежить на землі, незручно підібгавши придавлену кінською тушею ногу, а зовсім поруч з її обличчям розтікається темно-багряна, майже чорна в сутеніючому надвечір’ї калюжа, і дебелий звір нестямно рве горло агонізуючого коня.

Позаду троє вовків люто гризуть щось волаюче, а воно сіпається та плює багряним — Михалів гайдук навіть не встиг схопитися за зброю; хрипке рикання зливалося з оглушливим тріском кущів на правому узбіччі — якимось шостим чуттям Марта зрозуміла, що це Джош зчепився в чагарнику з котримись із лісових убивць; а сам воєвода Райцеж біля старого в’яза…

Звір залишив роздерте кінське горло й усім тілом повернувся до жінки, сухо клацнули закривавлені ікла — Марта скрикнула, відчайдушним ривком визволила ногу, та хрускала, однак Марта кинулася в ліс, навпростець, куди очі дивляться. Тваринний жах