Читати книгу - "Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони, Сергій Шнерх"

погоджувалися, але брат наполегливо доказував, що його й так заберуть, але уже совєти, як тільки прийдуть. Коли ми полягали спати, батьки на кухні радилися до самого ранку. Про що говорили, ми могли тільки здогадуватися. Вранці батько сказав братові: «Йди, сину. Німаки все одно війну програють. Але щоби не було так як при розпаді Австро-Угорщини, коли у нас не було армії і ми не здобули України, — йди». Батько не був освіченим. Мав усього 4 кляси, але любив і вірив в Україну. Дай Боже депутатам нашої Верховної Ради бути такими патріотами.

Коли я почув, що батьки дали дозвіл братові записатися, почав просити, щоби вони згодились і на мій запис. Але батько сказав категорично: «Ні! Ти зростом малий, одна шкіра й кості. Тебе вітром здує». По дорозі до гімназії товариш Ромко Ф., з яким я завжди ходив на науку, похвалився, що вже записався і має тоді-то, а то приблизно через декілька днів від часу запису, пройти медкомісію. Коли ми прийшли до школи, у клясі стояв великий «гармидер», сипалися питання один одному: «Чи вже записався?», «А чому не хочеш?», «А, не хочеш, бо боягуз?», і так далі. Запис вели в приміщенні гімназії і міській раді. Я не знав, що робити. Хотів записатися, але боявся батька — він же не дозволив! Проплакав цілу ніч. Вранці батько встав і сказав: «Раз ти так дуже хочеш іти туди з братом, то ми тобі дозволяємо».

Побіг відразу записуватися. Настав час, і ми всі пішли проходити медогляд, який відбувався на вулиці Руській. Мої друзі були рослі і здоров'я їм позволяло — усі пройшли його без проблем. Мене двічі виганяли, бо зростом замалий і вагу мав недостатню. Утретє став у чергу, виструнчився на пальцях, щоб здаватися вищим, а хлопці нишком наступили на вагу, щоби був важчим. Пройшов медогляд ще й тому, що в цей час лікар-німець вийшов, а заступав його помічник чи медбрат. Махнув рукою, і я пройшов. Одержали посвідчення, де було записано, коли і куди прийти з речами. Сьогодні це вулиця Нижанківського, будинок № 5. У гімназії показав посвідку, і мені видали свідоцтво про закінчення 3 кляси Першої української гімназії у Львові. З братом зібрали свої пожитки і разом з мамою й сестрою, які нас відпроваджували, увійшли у велику браму, що ще й досі стоїть на цьому ж місці, але вже не дерев'яна, а металева. Там побачив багато хлопців з навколишніх сіл. Почав шукати своїх, та з нашої кляси прийшло тільки троє. Решту, як пізніше вияснилося, правдами і неправдами батьки звільнили, а хто був зі села — втік туди. При перекличці їхніх прізвищ уже не називали. Розбили нас усіх на чоти і повели на головний двірець. На запасній колії чекали товарні вагони з двоповерховими причами[28] для спання спереду і ззаду вагона. Посередині вагона — вільне місце. Під час руху поїзда двері не зачинялися до часу, поки старші хлопці, напившися, не почали кидати пляшками в зустрічний поїзд. Одна з них попала у вікно пасажирського вагона, в якому їхали німці. На наступній стації двері нам зачинили ззовні. Супроводжуючі нас німці провели багато неприємних допитів, щоби вияснити, хто кидав пляшки. Нас не дуже турбували, бо заглянули у наш вагон і побачили чоту майже однакових за зростом і віком хлопчаків. Двері вагона відкривали лише на стаціях. Так ми доїхали до Гульчина (Чехія).

Як дозрівають у муштрі

На стацію ми прибули вночі і вже до ранку нас не турбували. Десь біля шостої пролунала команда виходити з речами із вагона. Похідними колонами, близько години ходу, прибули до табору, де побачили казарми і великий майдан. Тут все було готове до нашого прибуття. Моя черга до лазні підійшла приблизно через дві години. Відразу постригли голови на «нуль» і послали митися. Але намилуватися теплою водою довго не дали. Вийшли з лазні другими дверима. На лавах лежала білизна, далі — за розмірами мундири та черевики і шапки. І знову проблеми. Набралося коло десяти хлопців, які зростом були менші, аніж видані найменші розміри мундирів. Нас залишили збоку. Комірник пішов у штаб питати що робити. Всі інші одягнулись і пішли у казарми, а ми чекаємо результатів. Одні говорили, що нас відправлять назад додому, другі — що будемо працювати на заводах. Довго радились. Видно, відправляти назад було дорожче, ніж тут якось нас одягнути. Так вони і вирішили. Прийшли два кравці, підігнули кальсони і рукави у сорочках. Складніше було з мундирами, але вони і тут дали собі раду. Якось нас одягнули. Появилась інша проблема — завеликі черевики. Мій розмір взуття був 38, а дехто мав і 37. Мене ще якось взули у 39, а тим меншим прийшлося почекати. Відвели у казарми. Вигляд наш був не дуже бойовий, зате хлопці високого і середнього зросту виглядали гарно. Зі своїх речей дозволили нам узяти хусточки, зубні щітки та, хто мав, приладдя для гоління. Мені вдалося взяти ще й чисту домашню сорочку. Решту цивільного одягу поклали у видані нам мішечки і на них хемічним олівцем написали прізвища та домашню адресу. Повідомили, що повернуть все при демобілізації. Після пізнього сніданку вишикували всіх на майдані. Зачитали, хто в якому рої і в якій чоті. Зробили перекличку і повели в казарми та поселили в кімнатах. Там були двоповерхові ліжка, застелені коцами з простирадлами і подушкою. Обід теж був пізній, після якого на складі видали нам решту «амуніції»: наплечник, шинелю, військовий ремінь, шлейки, пояс до штанів, ложку з вилкою, їдунку, флягу для води, робочий одяг, рушник, ще одну пару черевиків, протигаз, дві пари шкарпеток і пару носовичків. У казармі фельдфебель показав, де і як це все розмістити у шафці, як складати одяг на стільчику, де мають стояти черевики, які завжди повинні бути чистими. І знову — пізня вечеря і сон.

Наступного дня о 7-ій годині труба сповістила, що пора вставати. Але хлопці, в тому числі і я, не поспішали. Була команда одягати робочий одяг. Дехто не розумів, бо команди подавали по-німецьки, вбрався у парадну