Читати книгу - "Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв"

class="book">Помітивши Сергія, пішов назустріч йому з розкритими обіймами.

— Приїхав, шибенику?! Сумління загризло, так?

— Ой, Олександре Макаровичу, десять літ гризло, а я йому про одне: “Справи! Справи!” Познайомтесь, прошу: гість з Америки, доктор Курт Гешке. Захотів на власні очі пересвідчитись, що наша Ліщинівка справді найкраща в світі.

— Та звичайно ж! — підхопив старий жартівливо. — А коли так, то прошу до господи: там у мене є пляшечка еліксиру, який ще дужче загострює відчуття прекрасного!

Сергій нишком поглядав на німця. Видно було, що тому сподобався старий — до таких симпатичних людей мимохіть відчуваєш довіру.

— Оце сам порядкую, — сказав старий, лаштуючи на стіл. — Жінка до онуки поїхала. Отож не лайте, що погано частуватиму.

Звичайно ж, він прибіднявся, бо наставляв стільки наїдків та напоїв, що вистачило б на справжній бенкет.

Спочатку гомоніли про се про те, — німецькою мовою, звісно, хоч Сергієві часом доводилося перекладати. А потім він поступово перевів розмову на німецьку окупацію.

Учитель, певно, догадався, що це за гість у нього в хаті, тому говорив аж надто стримано, уникаючи гострих визначень. Але він переказував факти, які були красномовні самою своєю суттю.

Власне кажучи, і Сергій оце вперше почув повну розповідь про страшні злочини гітлерівців у Ліщинівці: люди не любили згадувати часи окупації, щоб навіть думкою не повертатися до того страхіття, а в його дитячій пам’яті не збереглися деталі і не лишилося цілісної картини тих днів. І ось тепер йому аж мурашки по спині повзли: виявилося, що окупанти за три роки свого панування повісили й розстріляли сорок дев’ять чоловіків і жінок, при відступі живцем спалили дев’ятнадцятеро в’язнів, посікли з кулеметів та розчавили гусеницями танків усіх мешканців хутірця Вільшанка, — головним чином, дітей та старих, — висадили в повітря школу, лікарню і клуб, підпалили Ліщинівку з чотирьох боків.

— А ви не пам’ятаєте часом прізвища першого німецького коменданта? — запитав Сергій, коли вчитель закінчив свою сумну розповідь.

— Як не пам’ятати! Він панував тут цілий рік!.. — старий зиркнув на німця, схилив очі. — Якщо вас цікавить той період, можна зазирнути до нашого шкільного історичного музею.

Сергій бачив: доктор Гешке пополотнів, міцно стиснув щелепи. Зрозумів, звичайно, що на приємну звістку чекати не випадає.

— То, може, якось іншим разом? — Альошин дав німцеві можливість відступити.

— Ні, ні, це дуже цікаво! — сказав той уперто. — Покажіть нам, прошу.

І дорогою не промовили й слова один до одного, і до великого шкільного залу зайшли мовчки. “Краще один раз побачити, аніж сто разів почути”. А тут було на що поглянути. Ще півстоліття тому, посівши місце директора Ліщинівської, — тоді ще семирічної, — школи, Олександр Макарович Молодожон заснував історико-краєзнавчий шкільний музей. Під час гітлерівської окупації було знищено й пограбовано найцінніше з раритетних знахідок сивої давнини. Та зате й розділ сучасності поповнився унікальними експонатами: на стендах, стелажах, вітринах можна було побачити все, починаючи з оригіналів цілком таємних наказів гітлерівських генералів і кінчаючи пробитими кулями комсомольськими квитками. На одному з чільних місць висів наказ військового коменданта містечка Ліщинівки обер-лейтенанта Рудольфа Гешке. Всі дванадцять пунктів наказу кінчалися загрозою смертної кари тому, хто їх не виконає.

Блідий доктор Гешке довго не зводив очей з цього бляклого від часу папірця. Потім смикнувся праворуч, до фотографії сцени публічної страти.

На передньому плані, поруч ката в формі українського поліцая, стояв обер-лейтенант Рудольф Гешке.

— Не може бути! — вражено прошепотів німець.

Сергій з учителем перезирнулися. Старий скорботно похитав головою.

А німець, уже не приховуючи свого хвилювання, перебігав від фотографії до фотографії. Майже на кожній із них був зображений його батько, подеколи навіть з пістолетом у руках, — німці дуже люблять фотографуватись.

— Господи, але ж сам він нікого не розстрілював?! — німець глянув на старого мало не з благанням. А той замість відповіді зітхнув і схилив очі.

— Розумію… Розумію… Скажіть, а ви не чули такого прізвища: “Фріц Бітнер”?

— Не пам’ятаю, гер доктор. Адже це було так давно.

— А Тшеботарьоф?

— Теж, здається, ні. А чого вони вас цікавлять?

— Професор Чоботарьов тут загинув, — втрутився Сергій. — Його розстріляв на околиці Ліщинівки обер-ефрейтор Фріц Бітнер.

— Дивно! — знизав плечима старий. — Не чув про таке. А хто він був, отой професор?

— Видатний фахівець скловарної справи. З Києва.

— Так це, може, той, що збирався на мій виклик приїхати сюди, щоб дослідити скло з нашої “кришталевої дороги”? — пожвавішав старий. — Та тільки не приїхав він, бо почалась війна… А який був з виду той професор?

— Нестарий, бородатий, у мужицькому вбранні, — сказав німець, що пильно прислухався до діалога. — Не зустрічали такого?

— Майже всі партизани були такі, гер доктор. А прізвищ тоді не питали.

— Якщо хочете, гер доктор, ми поцікавимося ще в когось. Може, натрапимо на людину, яка була зв’язана з партизанами безпосередньо.

— Не варто, гер Альйошін. Я хотів би якнайшвидше повернутися до Києва.

— Прошу.

Доктор Гешке замкнувся в собі і за весь час дороги назад не промовив і слова. Тільки прощаючись з Альошиним, запитав:

— Скажіть, а чи не могли б ви справді розшукати слідів обер-єфрейтора Фріца Бітнера?

— А чому ж? Спробую! — відповів Сергій. Він не відчував зловтіхи з приводу того, що цьому німцеві зараз так зло на душі, але мимохідь подумав, що нащадкам часом не гріх замислитися над вчинками своїх батьків. Для науки.

РОЗДІЛ X
НИТОЧКА ДО КЛУБОЧКА