Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк"

Благородний. Неговіркий, але добре слово сказати може… Чорноокий…

Гордий… Образ не спускає…

Лейба й очі заплющив, і руками розводить: не знаю, не пам'ятаю. А в грудях пана Сулятицького щось аж захололо від передчуття…

— Я добре заплачу, — тихо говорить незнайомий, але це долинає до слуху пана Сулятицького.

— Не говоріть про гроші, — із стогоном відмахується Лейба, — навіщо ранити серце й душу бідному корчмареві?

«Чекайте, чекайте, — напружує пам'ять пан Сулятицький. — Високий, благородний, чорноокий…»

І раптом здригається: це ж ота болотяна, ота хамська свинюка з найбруднішого болота. Й оцей турок називає цю свинюку благородним паном, графом…

— Пане Славеку, — озивається з—за перегородки Лейба.

Можна було б зразу відгукнутися, але ні, не треба, щоб вони бачили, який пан Сулятицький заглиблений у свої думки, такий заглиблений, що нічогісінько не бачить і не чує. Він ходить туди—сюди, сюди—туди, щохвилини хапаючись за шаблюку…

— Не пам'ятаю таких людей, — знов розводить руками Лейба. — Ні вчора, ні позавчора.

«Але чому Лейба відбріхується? Мабуть, цей… ну, ця свиня, хамська свиня з найбруднішого болота, що носить титул графа — гм, зацний пан усе—таки… Але, мабуть, цей граф не хоче, щоб хтось знав, що він тут… Хвилинку — чи тут? Якби тут, то цей надто цікавий пан не розпитував би…»

— Я заплачу — і дуже добре, — наполягає незнайомий.

— Ах, ви так говорите, наче розпилюєте мене дерев'яною пилкою, — з щирим болем у голосі відохується Лейба. — Але, — тут його страждання сягають апогею, — я не пам'ятаю такого чоловіка… Може, він до мене не заїжджав?..

«Так, так, скільки може дати цей турок чи грек? Мабуть, багато. Може, той граф — велике абищо? Треба поспішати, бо от—от Лейба здасться…»

Пан Славек рішучими кроками простує до перегородки.

Лейба і незнайомий чоловік дивляться на нього запитливо. І в того і в того — досада на обличчі: цікаву розмову обірвано так нагло…

— Лейбо! — повільно говорить пан Сулятицький, — я хтів би ще горілки — на нас усіх — і доброго сніданку.

— Краще сказати: обіду, — всміхається Лейба. Шинкар радіє, що таку тяжку розмову обірвано в такий спосіб. Лейба виходить щось сказати Ривці.

Незнайомець дивиться на пана Славека. Пан Славек — на незнайомця.

Пан Славек приязно всміхається і майже шепоче:

— Пан має якийсь інтерес? То чи не міг би мені докладно розповісти? Я, здається, щось міг би сказати…

В цю хвилину зайшов Лейба, а з другого боку — пан Адамек з Влодзімежем та Євгеніушем.

Але пан Славек бачить, що його слова зацікавили незнайомого чоловіка.

Пан Адамек на дві голови вищий від пана Сулятицького, підходить до свого друга, мов побите цуценя. Йому все ще незручно, що він так образив дорогого пана Славека. Він щось хоче сказати, та тут Лейба проголошує:

— Шановне панство, пан Славек просить вас усіх до столу.

Все товариство радісно сідає за стіл.

Незнайомий чоловік замовляє собі чверть відра горілки й курку.

— Зараз принесу, — метушиться Лейба.

А чоловік дивиться на пана Славека й називається:

— Сеньйор Реньєро Гаспероні… Чи не заважатиму я такому шановному панству?

Пан Сулятицький та його товариші тут же відрекомендувалися сеньйорові Гаспероні й в один голос запросили його до свого столу.

І шкодувати їм не довелося. Бо такий уже ж гарний та ласкавий, щедрий та привітний виявився пан Гаспероні, що ну! Скільки він знав усяких побрехеньок, смішних небилиць з життя французьких, гішпанських та ангелянських королів, що пан Сулятицький із товариством аж роти пороззявляли.

Тим часом до корчми заходили люди, пили, їли, виходили й ішли далі в своїх справах.

А розмова за столом не припинялася.

Година… Друга… Третя…

Нарешті панові Сулятицькому стало на потребі вийти з корчми в одній нагальній справі. Сеньйо'р Гаспероні теж сказав, що в нього така ж справа. Вони вийшли з корчми. Сонце вже було біля заходу, десь далеко за Молдавією злотився Дністер.

— Господи, — мовив пан Славек, — отак непомітно промайнув день. А мені ж іще їхати й їхати.

— Куди, прошу ясного пана? — простуючи разом з паном Славеком за хлів, запитав сеньйор Гаспероні.

— От ви й не знаєте наших звичаїв. Не можна закудикувати дорогу.

— Ой, прошу пробачення. Я цього не знав… Але якщо панове їдуть до Києва, то сеньйор Гаспероні насмілився б набиватися їм у попутники.

— Я надзвичайно радий! — верескнув пан Сулятицький. — Ми простуємо якраз туди!

— Оце й усе, що пан Сулятицький мав мені сказати? — трохи звузивши свої очі й вишкіривши зуби, запитав сеньйор Гаспероні.

— А—а–а… та то я хтів поділитися деякими міркуваннями…

— Щодо?

— Щодо тих людей, якими пан так пильно цікавиться.

— Ви знаєте цих людей?

— З головним — з графом — я мав навіть добру сварку, яка, на жаль, скінчилася нічим.

— І коли була ця зустріч і ця сварка?

Пан Сулятицький завагався. Йому незручно було вимагати за це гроші в такого симпатичного сеньйора Гаспероні. Але, з другого боку, за ці ж відомості сам сеньйор обіцяв гроші якомусь Лейбі…

— Візьміть ось це від мене, — ласкаво й притишено мовив італієць і подав до рук пана Сулятицького гаманець. І мовби між іншим: — Тут саме золото… Ну? Так коли?

«Не обдурює? Ой, як незручно відкривати гаман і перевіряти… Ах, та чорт із