Читати книгу - "Смерть в океані, Леонід Михайлович Тендюк"

краще пересадити Васька на те судно? Нехай пливе додому.

— Над вашою пропозицією, ескулапе, подумаємо.

— Враховуючи поточний момент, прерогатива за вами, але…

— Досить, Савелію Гудзоновичу, — перебив Толстикова капітан. — Лікар діло говорить: Гайовий для праці поки що не здатний.

Значить, баласт! Ну, та ви знаєте, що це таке — ні для чого не потрібний вантаж, хіба що для остійності й зниження центру ваги судна.

«Баласт буває рідкий і твердий, і заповнюють ним подвійне дно або танки, — пригадалося дошкульне. — А який баласт я — рідкий чи твердий?» — запитав подумки.

Я ще ніколи не потрапляв на обочину життя і звик, як то кажуть, звучати, мов струна.

— Не спи, синку, — ласкаво радила мати.

У прямому й переносному розумінні того слова я й так не спав. Ще в дитинстві, пам'ятаю, день мені здавався коротким, і, щоб впоратися по господарству — на городі та біля корови, завжди прихоплював вечірні години. А вранці, як тільки благословлялося на світ, був уже на ногах.

Заснути, коли сміється сонце, виспівують птахи і трудиться мати — чи гоже це здорованю?

Ну, а тоді, коли подорослішав і почав працювати — спочатку в друкарні, згодом на морі,— хіба я гаяв час! Про це вам можуть сказати ті, хто мене знає… Я жадібний до життя, поспішаю все встигнути, зробити якомога більше.

І ось трапилася халепа — волею обставин змушений бути неробою.

Моя молода душа відповіла гнівом. Завжди витриманий і чемний, я став дратівливий.

— Ти, Антоне, щось понижчав, присадкуватим зробився, як Кнопка, — навіщось заявив я матросу Сергію Тупиченку.

Той, не зрозумівши образливого натяку, лише знизав плечима.

— Яким був, таким і лишився, — розважливо мовив.

— Що за борщ сьогодні — гидота! — кинув я ложку, не довечерявши.

Кок Андрухович-Брюховецький не бевзь Тупиченко. Він пащекуватий, язик, мов бритва.

— Борщ йому не подобається? — зупинився як укопаний, узявши руки в боки. — Ти ба, воно звикло до пундиків на дикунському острові. Немарно Савелій Гудзонович твердить: буржуазні харчі — всі оті банани, ананаси, копра — до добра не приведуть. Контра! — додав, вдаривши кулаком об стіл.

— Годі вам, хлопці, сваритися! Ви ж так довго не бачили один одного — краще обніміться, — запропонував Кнопка.

— Поцілуй його сам, миротворець! — гримнув Брюховецький, ображений і на мене й на матроса Бесараба-Кнопку.

На другий день увечері нас усіх зібрали на палубу. Прибули представники з «Гідролога» — моряки, науковці — на чолі з Генріхом Уткіним, заступником начальника експедиції, нашого шановного Івана Васильовича Циби.

— Всі зібралися? — запитав Іван Васильович капітана.

— Так, — відповів той.

— Тоді почнемо. Загальні збори Тихоокеанської експедиції вважаю відкритими. Слово кандидату біологічних наук Генріху Левковичу Уткіну, — і професор запросив гостя до столу.

А й справді — я знову переконався, — у прізвищі, яке ми носимо, є певна визначеність.

Генріх Уткін, натоптаний, круглобокий чоловік, перевальцем підійшов до столу. На видовженому обличчі в нього стирчав сплюснутий, схожий на качиний, ніс. Невеликі й чорні, мов намистинки, очі дивилися зірко й прискіпливо.

Коли Генріх Левкович, прокашлявшись, заговорив, здалося — закрякав селезень. Підбираючи потрібні слова, він навіть голову нахиляв так, як те робить качур, вихоплюючи з води рибу.

— Уткін… качур… селезень — самець качки, — пробурмотів у мене над вухом Степан.

— Тихше, ти — середовище для пернатої дичини, — зацитькав на Очеретного кок, всідаючись поруч.

Учений узяв зі столу пляшку, перехильцем ковтнув води й почав.

Він розповідав про те, що зробили дослідники «Гідролога» звідтоді, як дороги з «Вихором» розійшлися і судно попрямувало на захід, до архіпелагу Бісмарка та островів Палау.

— Ви знаєте, шановні колеги, — хить-хить головою, почав Уткін, — одним із наших завдань було вивчення хімічного складу морської води, її радіоактивності та кальцій-стронцієвих відношень у природі. Роботи велися в рамках програми Міжнародного геофізичного року. Так би мовити, цілком узаконене — в ім'я прогресу й вселюдської спільності, а не для інтересів лише нашої країни. Більше того, ініціатором їх проведення була Міжнародна рада наукових спілок при Юнеско.[24]

Я наголошую на цьому не просто так. І ви згодом зрозумієте чому. А зараз хотів би зупинитися ось на чому. Тихий океан, як і моря та океани взагалі,— не чиєсь приватне озеро й вотчина. Він наше спільне багатство, розгадка його таємниць — для блага всіх людей. Так принаймні повинно вестися між цивілізованими народами.

Насправді — що ми бачимо? — Генріх Левкович дістав із папки якісь папери. — А ось що, — мовив, гортаючи їх. — Після другої світової війни Сполучені Штати розгорнули в Тихому океані широке коло робіт нібито виключно й інтересах науки — навігації, метеорології, гідрографії — та практично-господарських задач, зокрема для розвитку рибальства.

Такі наміри можна було б лише вітати, якби за ними самими спочатку не крилося інше. А воно таки крилося, та ще й як! У ту, з дозволу сказати, дослідницьку роботу включився військово-промисловий комплекс США, корпорації й фірми, зокрема «Дженерал електрик», «Локхід» та іже з ними. Підтримав «наукові» пошуки Пентагон, щедру фінансову допомогу подав сам федеральний уряд. Мета ж «вивчення» була єдина — перетворити океан з мирного й тихого в кузню смерті.

Частково їм це вдалося зробити — ті ж таки американські атомні полігони на островах Різдва, Еніветок, Бікіні, на інших віддалених архіпелагах.

Як я вже сказав, — вів далі Уткін, — у завдання нашої експедиції входило з'ясувати ступінь забрудненості океану радіоактивними речовинами внаслідок випробування термоядерної зброї, незалежно від того, коли ті випробування відбулися.

Доведено: після вибуху атомної