Читати книгу - "Повернення Тарзана, Едгар Райс Берроуз"

“Напевне, скоро північ”, - подумав Тарзан. Йому лишалося жити кілька годин.

Можливо, він ще зможе взяти Рокова з собою в цю останню, нескінченну мандрівку…

Дикий цар пустелі тепер був зовсім близько. Напевне, він уже обрав собі за здобич якусь тварину всередині, за огорожею дуару.

Потім запанувала тиша, і через якийсь час сторожке вухо Тарзана вловило звук скрадання. Він ішов від задньої стінки шатра, з боку гір, і поволі наближався. Тарзан сторожко прислуховувався і чекав, що звір пройде повз. Якийсь час тривала тиша, моторошна тиша, і Тарзан здивувався, що не чутно дихання тварини, яка, він був переконаний, притиснулася до задньої стінки шатра.

Ну ось. Вона вже знову рухається. Вона підповзає ближче. Тарзан повернув голову в бік, звідки долинав звук.

У наметі дуже темно. Але ось від землі повільно відривається чиясь спина, вже видно голову й плечі, суціль чорні у напівмороці. Позаду видно маленьку смужку пустелі у тьмяному світлі зір.

На вустах Тарзана з’явилася похмура усмішка. Принаймні здобич вислизне з рук Рокова! От уже він лютуватиме! А ця смерть легша за ту, якої міг сподіватися від руки Рокова.

Тим часом задня стінка намету опускається, все знову поринає в морок, і “воно”, хоч би яке воно там було, тепер в наметі поруч з ним. Він чує, що воно підповзає ближче — ось воно поруч. Він заплющив очі і чекає на удар могутньої лапи, але натомість раптово відчуває на своєму обличчі дотик м’якої ніжної долоні, яка намацує темряву, а потім жіночий голос пошепки кличе його на ймення.

— Я тут, — шепоче він у відповідь. — Але хто Ви така, скажіть, Бога ради!

— Танцівниця із Сіді-Аїси, — говорить дівчина і починає звільняти його від мотузків.

Іноді він відчуває дотик леза. Ще мить — і він вільний.

— Ідіть, — прошепотіла вона.

Він поповз за нею навкарачках тим самим шляхом, яким вона прийшла. Вона й далі рачкувала, аж доки опинилася серед невисоких кущів. Тут вона зупинилася і зачекала на Тарзана. Якусь мить той мовчки дивився на неї.

— Не розумію, — врешті сказав він. — Як ви тут опинилися? Як ви довідалися, що я зв’язаний у цьому наметі? Як сталося, що ви врятували мене?

Вона всміхнулася й сказала:

— Я сьогодні багато їхала верхи, і нам ще чимало їхати, доки ми дістанемося безпечного місця. Ходімо. Я розповім вам усе в дорозі.

Вони підвелися й пішли пустелею в напрямку гір.

— Я не була впевнена, що дістануся до вас, — сказала вона. — Сьогодні десь тут ходив ель-адреа. Коли я прив’язувала коней, він, здається, почув мене і порав стежити. Мені було дуже страшно.

— Ви смілива дівчина, — сказав він. — І ви зазнавали таких поневірянь через чужинця, невірного?

— Я донька шейха Кадур бен Садена, — відповіла вона. — Але я була б негідна носити це ім’я, якби не зважилася на смертельний ризик задля життя людини, яка врятувала мене, навіть не підозрюючи, що я не звичайна танцівниця.

— І все ж ви — смілива дівчина, — повторив він. — Але як ви довідалися, що я в полоні?

— Ахмет дін Таєб, мій двоюрідний брат по батькові, гостював у своїх друзів з племені, яке полонило вас. Він саме був у дуарі, коли вас привезли. Коли повернувся додому, то розповів про великого француза, якого Ллі бен Ахмет схопив за наказом іншого француза, що прагнув його смерті. Я зрозуміла, що це ви. Батька не було. Я спробувала переконати когось із чоловіків поїхати і врятувати вас, але вони відмовилися, кажучи: “Хай невірні вбивають одне одного, якщо їм того хочеться. Це нас не обходить, а якщо ми зруйнуємо плани Алі бен Ахмеда, то нам доведеться воювати з його племенем”. Тому щойно стемніло, я вирушила сама. Я їхала верхи на одному коні, а іншого вела для вас. Вони обидва прив’язані неподалік. Вранці ми будемо в дуарі батька. Він, напевне, вже встиг повернутися додому — і тоді нехай хтось спробує відбити у нас друга Кадура бен Садепа.

Кілька хвилин вони йшли мовчки.

— Коні мусять бути десь тут, — сказала вона. — Дивно, я не бачу їх.

За мить вона зупинилася й, прикро вражена, скрикнула.

— Вони зникли, — сказала вона. — Я прив’язувала їх тут.

Тарзан нахилився і обстежив землю. Він зауважив, що найбільший кущ було вирвано з корінням. Знайшов і інші сліди. Він підвівся й невесело сказав дівчині:

— Тут був ель-адреа. Втім, схоже за деякими ознаками, що здобич від нього вислизнула. Якщо коні спохопилися і встигли дістатися до відкритого місця, то будуть там у цілковитій безпеці.

Нічого іншого, як іти пішки, не залишалося. Дорога лежала через низьке пасмо гірського хребта, але дівчина знала її досконало. Вони йшли швидко, розміреною ходою.

Тарзан ішов трохи позаду дівчини, щоб вона сама визначала довжину кроку і менше втомлювалась. Дорогою вони розмовляли, час від часу зупиняючись, щоб прислухатися, чи за ними ніхто не женеться.

Місячна ніч була прекрасна. Свіже життєдайне повітря стелилося над нескінченною пустелею, де-не-де помережаною нечисленними оазами. На маленькому родючому клаптику землі, який вони щойно залишили, фінікові пальми коло шатер з козячих шкур чітко вирізнялися на тлі жовтого піску, наче острів-марево у примарному піщаному морі. Перед ними бовваніли темні похмурі гори. Серце Тарзана забилося дужче. Ось де справжнє життя! Він поглянув на дівчину, яка йшла поруч, на цю доньку пустелі, що йшла пліч-о-пліч безлюдною місциною разом з сином джунглів. Він подумав про це й усміхнувся. Йому захотілося мати сестру, схожу на цю дівчину. Якою доброю приятелькою була б вона!

Вони вже вступали в терени підгір’я і рухалися повільніше, тому що стежка стала крутіша і скелястіша.

Якийсь час вони мовчали. Дівчина думала про те, чи встигнуть вони дістатися до батькового дуару раніше, аніж їх наздоженуть переслідувачі. Тарзан мріяв, щоб мандрівка тривала вічно. Це було б можливо, якби ця дівчина була чоловіком. Йому хотілося