Читати книгу - "Жарт другий. Квіт папороті., Тетяна Винокурова-Садіченко"

не хотів визнавати, що ми заблукали (нас заблукали, я була у цьому впевнена).

— Елвісе, це та сама галявина. Не треба дурити себе. Треба думати, що нам робити далі.

— Піти іншою стежкою, — запропонував він.

Я хотіла погодитися, але потім вирішила, що треба тверезо дивитися на речі.

— Ти легенди чув? Казки читав?

— Ти мені читала.

— Що буде, якщо ми підемо іншою стежкою?

— Знову повернемося сюди.

— А якщо спробуємо іти в іншому напрямку?

— Знову повернемося сюди.

— Молодець.

— Але ж це казки…

Елвіс засумував, ліг на землю і тяжко зітхнув.

— Треба знайти контакт з тим, хто нас водить манівцями, — запропонувала я.

— Конкретніше?

— Може, з тим, хто на цій галявині?

Кіт став на задні лапи, подивився у темряву, потягнув носом повітря.

— Тут нікого немає… Хоча… Так, тут хтось є, але його не видно…

— Спробуймо в нього щось запитати.

Я вийшла на галявину, спробувала роздивитися щось у навколишній темряві й пасмах блакитного туману. Нічого.

— Гей, — тихо покликала я, — вийди, є розмова. Гей!

— Мені нема про що з тобою розмовляти.

Здалося, навколо загомонів Ліс. Здалося, мені відповів сам Ліс. Упс. Таки нарвалися на лісового духа…

— Є про що, — запевнила я невідомо кого й озирнулася.

Елвіс припав до землі й теж озирався. Він нікого не бачив, був наляканий, але (про всяк випадок) готовий до бійки.

— Про що? — знову прошепотіло навколо.

— Я не хочу ходити колами, я йшла прямою стежиною. Не підкажеш, хто заважає мені цією стежиною йти?

— Не підкажу, — Ліс шепотів і тихо сміявся. — Тобі не заважали йти прямою стежиною. Ти сама собі заважала.

— Чому?

— Ти не знаєш ні цієї стежини, ні місцевості.

— Знаю.

Я розуміла, що зараз мене спіймають на гарячому, тому вирішила йти ва-банк.

— Ти знаєш, яка ця стежина?

— Зачарована.

— Ти знаєш, як пройти її так, щоби не повертатися назад?

— Звернути в потрібний момент.

Здається, воно розгубилося від мого нахабства.

— За ким треба йти? — вирішило воно дати підказку.

— За тим, хто вказує шлях.

Я відчула себе мов на екзамені. До речі, всі свої екзамени я здавала на «п’ять», навіть якщо й не здогадувалася, який предмет здаю.

— Хто вказує шлях?

— Ти що, сам не знаєш?

— Я знаю. А от ти не знаєш.

Ліс навколо вибухнув тихим, але не дуже приємним сміхом. Мені назустріч із темряви вийшов дух. (Принаймні, здалося, ніби це — дух).

Він був високий, у нього було бліде мертве обличчя, тіла видно не було, здавалось, ніби він або зітканий з туману й довколишнього мороку, або ж настільки темний, що губиться на тлі нічного лісу. Він скидався на маску, що висить у повітрі. Лише в очах горіли темно-зелені вогні.

По обидва боки від нього стояли створіння, схожі на чорних псів із трьома головами. І з такими ж зеленими очима.

— Ти помреш, чужинко, — сказав він.

Елвіс тихо загарчав позаду. «Ну, це ми ще побачимо», — подумала я.

— Ти впевнений? — почула я раптом гучний голос з іншого боку галявини.

— Одін? — здивувався дух.

— Так, це я, Воротарю.

До нас підійшов усміхнений бородатий велетень.

— У чому справа? — спитав Воротар.

— Ніхто не сміє ображати моїх родичів! — сказав Одін.

— Всі люди твої родичі, — відказав Воротар.

— Моїх близьких родичів, — уточнив Одін.

Ой, подумала я, невже ми з Локі одружилися, а я й забула? Не дивно, ми з ним багацько випили, відколи приятелюємо.

— Локі тут ні до чого, — проказав велетень, а тоді взяв мене в долоні й підняв угору. У нього були величезні й дуже теплі руки. Такі, якими я їх собі уявляла. — Локі тут ні до чого, онучко.

Я від подиву мало не впала додолу. Онука? Одінова онука? Елвіс підстрибнув, я вхопила його за шкибари й затягла до себе — на долоні Оді… мого дідуся?

— Але вона у Лісі в ніч на Івана Купайла, — подав голос Воротар, — вона не може, не має права…

— Я винесу її, — відказав Одін і пішов геть із галявини, несучи нас із Елвісом у долонях.

— Не тікай, — прочитав він мої думки, коли галявина щезла з поля зору, — я допоможу тобі пройти.

— Але ж не можна! — сказала я.

— Мені все можна, — знову посміхнувся він.

— Ти мій дідусь? Чи тобі й брехати можна? — спитала я його.

— Брехати можна, — зізнався він, — але я справді твій дідусь… Точніше, пра-пра-пра… На землі була лише одна жінка, якій я дозволив бути поруч із собою.

— У ліжку? — вирішив з’ясувати всі деталі Елвіс. Отримав від мене стусана, та Одін не розсердився на нього.

— Я про це й кажу. Відтоді весь її рід — мої онуки й онучки. Ти — одна з них.

—