Читати книгу - "Бот. Атакамська криза"

означення «бот» не вельми пасує до того, що ми… гм… виростили, – старий опустив погляд. – Абревіатура «NGF» розшифровується як «New Generation Fighter[48]». Спочатку ми називали хлопчиків «перспективними бойовими одиницями», але згодом Вілл Ноланд вигадав дражнити їх ботами. Певною мірою, це відповідало дійсності, хоча вони не є ботами в повному розумінні, – Ральф, лукаво примружившись, зиркнув на Тимура: – Б’юсь об заклад, пан Коршак здивується.

– Я перепрошую, Ральфе, ви розробляєте роботів? – не втримався українець.

Канадець затнувся, трохи сердитий через те, що його перервали. Втрутився Кейтаро:

– Тимуре, ви ж програміст.

– Так.

– Припускаю, ви добре розумієте, що таке штучний інтелект.

– В загальних рисах.

– Принаймні ви усвідомлюєте всі його обмеження.

– Безперечно.

– То невже ви вважаєте, що роботи можуть на рівних протистояти людині?

– Ні… Звісно, ні.

– Оце і є відповідь на ваше запитання, – холодно підсумував Кейтаро. – Ми не займаємось проектуванням людиноподібних роботів.

– Спрямованість наших сучасних розробок виникла не відразу, – знову заговорив Ральф Доернберг. – Продукт, що ми проектуємо, виріс із нанотехнологій, увібравши у себе досягнення мікробіології, нейрохімії та програмування. Довгий час ми не могли знайти йому застосування. Більшість корпорацій на кшталт «Боїнга», «Тойоти» чи «Дженерал Моторз» відвертались, лякаючись складності та високої вартості досліджень. Ми майже втратили надію, коли з паном Кейтаро зв’язався Пентагон. Один з інженерів «Локхід Мартін» дізнався про презентацію, що ми представили у відділі перспективних розробок корпорації «Боїнг»[49]. Він не був присутній особисто, оскільки я виступав перед технологами. В ті часи ми хотіли застосовувати ботів на збірних лініях крупних виробництв, якими є авіазаводи. Хай там як, інженер зацікавився. Розказав босові, той доповів у Пентагон. Через тиждень на нас вийшов Вільям Ноланд. Саме він поглянув на нашу ідею з… дещо іншого боку. Вілл першим озвучив можливість військового застосування. Після тривалих перемовин Міноборони дало добро і виділило кошти. Саме через це – ви мусите розуміти – все, про що я нині говорю, а також будь-що почуте чи побачене вами мусить залишатися в межах лабораторії.

Кілька чоловік з розумінням замахали головами. Тимур мовчав, уважно слухаючи.

– Трохи передісторії допоможе вам краще зрозуміти суть. – Ральф узяв до рук пульт і ввімкнув мультимедійний проектор. На стіні поряд з дошкою проступило зображення військового літака. – Перед вами винищувач 5-го покоління «F-22 Raptor». Той самий, поки що єдиний у світі. Це новий літак, який має значно вищий бойовий потенціал, ніж його попередники, завдяки малопомітності, надманевреності, багатофункціональності, можливості вести всеракурсний обстріл цілей. У нього багато якостей, що дозволяють гарантовано перемагати літаки 4-го покоління, такі як «Су-27» чи «МіГ-29». «Раптори» навчені діяти роєм: вони можуть спільно вражати ціль, прикривати один одного майже без втручання з боку пілотів тощо. У світі новітніх озброєнь таких прикладів безліч: існують новітні танки, котрі аналізують цілі і вибирають найкращий шлях на місцевості, високоточна стрілецька зброя, «розумні» бомби. Все змінюється і прогресує. За виключенням одного – людини. У війні майбутнього солдат стане найслабшою ланкою. Homo Sapiens з усіма своїми обмеженнями просто не вписуватиметься у вінегрет високотехнологічної зброї та техніки. Іншими словами, подальший розвиток озброєнь впирається не в технологічні складнощі, а в недоліки солдата – звичайної людини. Можна розробити ще швидші літаки, досконалішу бронетехніку, проте всі вдосконалення зводяться нанівець, оскільки людині буде не під силу ними керувати. Ми не встигаємо за технологіями, які самі ж продукуємо. Ось так, за аналогією з винищувачем «F-22», і зародилась ідея, що призвела до появи ботів, – «new generation fighters»[50].

Винищувач 5-го покоління «F-22 Raptor»

Тимур ущипнув себе, щоб упевнитися, що не заснув. Якби не серйозність, з якою говорив канадець, він би нізащо не повірив у те, що чує.

– Зроблені мною і паном Кейтаро Рокою відкриття дозволили на практиці розширити фізіологічні можливості людини. Гадаю, вам відомо, що наш мозок використовується на жалюгідні 10–25 %. У найкращому випадку його можливості реалізовані на 30 %. Нам же вдалося отримати контроль над процесами в мозку і… підсилювати їх. Щоб зрозуміти краще, уявіть собі панель з регуляторами, на якій можна налаштовувати почуття, здібності, емоції. Покращувати майстерність в усьому, що забажаєте. Регулятор «Швидкість реакції» – на максимум! Перемикач «Точна оцінка ситуації» – завжди ввімкнений! «Кількість операцій на секунду» – до упору! – нейрохімік почервонів від запалу. – Додайте «рапторівську» можливість атакувати роєм, блискавично обмінюючись тактичною інформацією в режимі реального часу, і ви отримаєте приблизне уявлення про ботів. Вони не роботи, Тимуре. Боти – ті ж люди. Поки що – просто пацани. Але з вельми неординарними здібностями. Як нам це вдалося, ви дізнаєтесь…

Ральф захопився. Говорив замріяно, відсутньо. Так актор розказує про свою найкращу роль, чи художник описує свою найліпшу картину. А час спливав. Тимур не міг не помітити напруження, що повільно проступало на лицях Ріно, Оскара та Кейтаро, тих, хто знав, що готує для них ніч, хто розумів, чому сьогоднішнє зібрання буде коротким. Ральф пробував донести суть, але з кожним словом від цієї суті віддалявся. Потрібно було щось робити.

Першим, як не дивно, осмілів Стефан Ермґлен, шведський фізіолог:

– Кейтаро, для чого нас тут зібрали?

Ральф затнувся.

На мікроскопічну долю секунди Кейтаро розгубився, не очікуючи, що питання буде адресоване до нього. Якби Тимур не дивився в ту мить на японця, він би цього не зауважив.

– Кілька ботів… хм… втекли від нас…

То був перший і останній раз, коли українець бачив старого Джепа сторопілим.

– То спіймайте їх. У чому проблема?

– У тому й проблема. Ми не можемо.

У кімнаті запала мовчанка.

– Уже п’ятнадцятий день не можемо, – зізнався Ральф Доернберг щиро.

У цей момент Кацуро Такеду вирвало прямо на стіл, а в коридорах оглушливо занила сирена.

XXVII

– Наближаються, – коротко доповів Ріно.

– Звідки? – на бігу хекнув Кейтаро.

– Спрацювало три датчики на північному сході, дистанція – 160 метрів.

Не знаючи, куди подітись, Тимур бездумно чесав сходами униз слідом за Джепом та Хедхантером.

Японець зиркнув на годинник:

– Чорт забирай, вони сьогодні рано.

Ріно кивнув:

– Знають, що загорожі більше немає.

– Що тепер буде? – схвильовано спитав Тимур.

Джеп не повернувся до українця. Хедхантер, випнувши нижню губу, прохрипів:

– Судячи з усього, нам зараз конкретно надеруть дупу, фелла.

Звідусіль долинав тупіт ніг і перегукування. Повз Тимура сірими тінями пронеслись двоє африканців, притискаючи «Ремінгтони» до грудей. Ріно крикнув услід, щоб пильнували чорні ходи, хлопці щось відповіли і зникли. Після того, як спрацювала сирена, світло в коридорах пригасло. Хлопець насилу розрізняв контури стін.

Японець і