Читати книгу - "Пригоди Клима Кошового"

адвоката Сойку в останню путь прийшло не так багато людей, як думав побачити Клим.

Та заскочило його навіть не це. Ніколи не міг подумати, що доведеться колись зважати на віросповідання новопреставленого й зважати на церкву. Звик до того, що в Києві та інших малоросійських губерніях покійників відспівують у православних церквах. Виняток – євреї, котрі обмежувалися смугами осілості, у них ховали за юдейськими традиціями. Вихрещених Кошовий до уваги не брав, вважаючи їх такими ж православними, як і сам.

Але службу над Сойкою відправили в костелі.

З чого Клим зробив єдиний вірний висновок: колишній київський адвокат навернувся до католицької віри. Інакше б Сойку не відспівали в костелі Петра й Павла, що належав, як пояснив Йозеф, до римо-католицької конфесії. А так – поховали, ще й на престижному полі. Утім, Кошовий дізнався – інакше бути не могло. Вигідні місця для останнього спочинку належали всім, хто жив на Нижньому Личакові.

Саму процедуру прощання не затягували. Навпаки, тримаючись на віддаленні, намагаючись ні з ким не контактувати, Кошовий запідозрив: Сойку ховали трошки швидше, ніж належить у таких випадках. Коли наблизився, аби й собі провести того, хто його не дочекався, в останню путь, боковим зором зловив на собі кілька цікавих поглядів. Не подав виду, кинув грудку землі, поклав квіти й пішов до виходу з почуттям виконаного обов’язку. Але Магда Богданович, уся в чорному, з прикритим павутинкою жалобної вуалі лицем, усе одно залишила скорботне місце раніше. Перед тим устигла перемовитися кількома словами з панами, що теж проводжали Сойку, одного ще й легенько торкнула за руку.

На чужому шаховому полі серед незнайомих королів, королев, офіцерів та слонів Кошовому не лишалося нічого іншого, крім тренувати мозок гімнастикою й робити подумки різні припущення. Розумів: адвоката Сойку знали у Львові, й репутацію тут він мав неоднозначну. Що ж, київський період життя Євгена Павловича так само не всіяний трояндами, були на ньому свої тернисті кущі й непролазні чагарі.

Тим більше непокоїла й насторожувала Клима невелика кількість тих, хто знайшов час прийти на поховання. Сюди додавалася інша суперечлива обставина: кримінальна поліція наполегливо намагалася подати смерть Сойки як самогубство, що означало, серед іншого, неможливість відспівати грішника за церковним обрядом і, само собою, впокоїти на дальніх полях Личаківського чи якогось іншого кладовища. Не забував: саме його свідчення підштовхнули загадкову й впливову Магду Богданович змусити слідчого дати справі хід. Отже, ця молода жінка мала якесь особисте зацікавлення в належному розслідуванні.

Між ними щось було? Ще до ближчого знайомства з Шацьким подібна версія мала право на життя. Хоч коли Клим працював у Сойки помічником, не помічав за адвокатом надмірного потягу до жінок. Звісно, протилежна стать його цікавила. Кошовий знав про регулярні візити Євгена Павловича як у дешеві борделі на Ямській, так і до приватних салонів, де дами класом вище приймали постійних клієнтів індивідуально. Проте тісних, особистих, справді любовних стосунків адвокат ні з ким не підтримував. Навіть уникав їх, принаймні такі висновки робив його молодий помічник. Нема підстав вважати, що, перебравшись шість років тому до Європи, пан Сойка свої звички, пристрасті й погляди кардинально поміняв.

Хіба перейшов у іншу віру – але й тут усе не слава Богу. Бо Клим, згадуючи весь свій час, проведений поруч із Євгеном Павловичем, не міг покласти руку на серце й щиро визнати: Сойка дійсно був за життя віруючою людиною. Навпаки, віросповідання для нього значило надзвичайно мало, а церковні свята він не відзначав, а відбував, немов важку, непотрібну, нецікаву, та все ж обов’язкову повинність. Тож якщо Сойці – підданому Його Величності Миколи Другого – було все одно, якому Богу молитися і чи молитися взагалі, то помінявши імператора на цісаря, байдуже ставлення до церковних конфесій він не змінив.

Міркуючи так, Кошовий неквапом вийшов крізь арку на вулицю. Шацький бовванів на протилежному боці, терпляче чекаючи його повернення. Так само не спішила їхати звідси й Магда. Її екіпаж стояв трохи нижче, молода жінка походжала хідником, на когось чекаючи. Зупинившись, Клим підніс капелюха, зображаючи легкий уклін. Безглуздо робити вигляд, що вони не знайомі. У відповідь Магда гойднула знайомим уже віялом, не виявивши більше жодної зацікавленості. Ні, вирішив Кошовий, тут не кохання, навіть не грішна таємна пристрасть. У цієї аристократки, котра тримає в кігтиках ледь не весь впливовий Львів, не може бути нічого такого з чоловіком, котрий сприймав жінок винятково як повій, дорожчих чи дешевших. Пані Богданович навряд чи продає себе, нехай за великі гроші – ця вдова зовсім не бідує й може мати все, на що кине оком. Схоже, й становищем своїм зловживає не так часто.

Але…

Сойка, з усією повагою, надто дрібний для її величі, запитів та масштабів.

Авжеж, між ними вочевидь мали місце стосунки. Точно не близькі – та чи ділові? До послуг вдови начальника департаменту кримінальної поліції напевне надаються кращі львівські правники. З породи тих, із ким ліпше не мати справу, здаючись одразу, бо все одно роги обламають, раніше чи пізніше. Адвокат Сойка, при всій Климовій до нього повазі, навряд чи належав до людей одного з Магдою кола.

І все ж молода вдова взяла на себе клопіт, турбуючись про похорон пана Геника…

Погода цього дня стояла зовсім не жалобна. Спека, якою відзначилися кілька попередніх днів, зараз спала. Доброзичливе сонечко, легенький вітерець, липень у самому розпалі. Не знаючи, чим зайняти себе тепер, але й не бачачи потреби далі стояти тут, Клим дочекався, поки мимо проїде коляска, поправив капелюха, ступив на бруківку, намірившись перетнути вулицю й приєднатися до Шацького.

– Пане Кошовий!

Гукнули не аж так голосно, та досить для того, аби Клим почув та озирнувся. Позад нього, біля цвинтарної брами, стояв невеличкий чоловічий гурт. Цих трьохвін уже помітив на кладовищі, біля розритої могили, вони теж трималися окремо від інших. До Клима говорив ставний пан у темному костюмі, круглому капелюсі з трохи загнутими вгору крисами, елегантно постриженою борідкою та смужечкою вусів. На рукаві – жалобна пов’язка, та вигляд чоловік мав зовсім не скорботний.

– Ви мені? – про всяк випадок перепитав Клим, хоч і розумів, як безглуздо це прозвучить.

– Не дивуйтеся, ми знаємо ваше прізвище і хто ви.

Незнайомець відділився від своїх, наблизився, простягнув руку, яку Кошовий машинально потис, відчувши – а правиця в того, що твій камінь.

– Адам Вишневський, інженер, – чоловік торкнувся країв капелюха. – Дозвольте запросити вас на жалобний обід. Ми знали покійного. Ви теж його давній знайомий. Пом’янемо за