Читати книгу - "Клянусь, я твоя, Поліна Ендрі"

22

– Кім! Ти взагалі слухаєш, що я говорю?

Мамин голос резонує так, ніби хтось нишком лопнув кульку біля мого вуха.

– А? Так...

Тато дивиться на мене скоса, ліниво примруживши очі, в його руках застигла виделка та ніж. Він як завжди, в костюмі, і з похмурим виразом обличчя.

- У тебе все гаразд, дочко? - Запитує батько.

- Так, тату.

- Щось ти бліда сьогодні, - зауважує він. Карі очі дивляться на мене, як рентген, так що мені стає не по собі. - У тебе точно все добре?

Я подумки морщусь і опускаю очі в тарілку, згадуючи, що востаннє їла вранці, бо в шкільній їдальні на обід була просто огидна каша. Хоча, мабуть, проблема в мені, бо я відчуваю, що мені кусок у горло не лізе.

Ні, тату, я не в порядку. Сьогодні на перерві мене зупинив Стен і погрожував видати мою таємницю. Я не відчуваю під ногами звичної твердості, мені страшно, і я не знаю, що буде завтра. І я б сама про все розповіла тобі, чесно. Я притиснулася б до тебе, заплакала і поговорила з тобою, як дочка зі своїм батьком.

Але ти не зрозумієш.

- Звичайно, тату, - я розтягую губи в посмішці, ось так до повсякденності просто. - Я просто погано спала, на носі іспити, випускний, сам розумієш...

- Хм, ну гаразд.

Батько встає з-за столу, висуваючи по підлозі стілець.

Ну нарешті!

Він коротко цілує маму, притискається губами до моєї маківки і прощається.

З моїх грудей виривається зітхання полегшення, коли він іде, і я відчуваю, що мені стало легше дихати. До чого ж абсурдно та іронічно. Я встаю, із спалахнувшим ентузіазмом засуваючи за собою стілець, але тут мене зупиняє голос мами.

- Кім, - мама зітхає, і я помічаю тінь втоми під її очима, - я не хотіла говорити при батькові.

Її обличчя змінюється, горло смикається у швидкому спазмі, я бачу, як вона ковтає. Підозрювальне почуття б'є по мені зародками паніки і я на коротку секунду цепенію. Вона киває на мій стілець, але я коротко хитаю головою, стаючи в закриту позу. Я сподіваюся, що за схрещеними на грудях руками не видно, як вони починають тремтіти. У моїй голові встигає пролетіти один за одним варіанти від погроз Стена до моїх прогулів.

- Вчора я говорила з твоїм вчителем, - починає мама холодно-втомленим голосом. Вона піднімає на мене очі і мене захльостує від цього бездушного погляду.

Та-дам! Я стою без руху, відчуваючи сковавше мої руки і ноги крижане заціпеніння, рівно дивлячись на маму. Всередині у мене буяє справжній ураган, я не знаю, що почую і тому не можу вибрати траєкторію поведінки.

- Ми зустрілися в торговому центрі, він купував дитині подарунок на день народження, загалом, неважливо, - плутано пояснює мама, що на неї не схоже і це дивно подвійно.

- Кім, я все розумію, десь недогледіла, щось упустила, зрештою, тобі важливо зараз зосередитися на вступі та курсах, але двійка... Як ти примудрилася відхопити двійку з історії? Господи, яка ганьба.

Мама розчаровано зітхає і тре лоба, несхвально розхитуючи головою.

- Він чіплявся до мене, - тихо подаю голос я.

- Вчитель чіплявся до тебе? - її брови злітають нагору. - Ти в своєму розумі?

- А чого він докопався до мене? - Тут я вже спалахую, переходячи на крик. - Наче я єдина людина в класі! Кім зроби те, Кім виріши це! Всезнаюча Кім!

Мама спокійно дивиться на мене, вислуховуючи мою істерику, її обличчя з кожним моїм словом стає холоднішим.

- Завтра після уроку ти підійдеш до нього і вибачишся. Двійку він тобі виправить, я домовилась.

Я пирхаю, збираючись вставити слово, але й тут мама випереджає мене:

- Іди до себе і подумай над своєю поведінкою.

Мама витягає по столу руку долонею вгору, і я повторно фиркаю. Та будь ласка! Я імпульсивно вкладаю свій телефон їй в долоню, роблю різкий розворот і збігаю сходами нагору.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍