Читати книгу - "Хочеш жити?"

очі ставали дедалі більшими від подиву.

— Потрібна причина, чому ти використовуєш будку, — продовжував Чак. — Якийсь коп може запитати про це. Можливо, він захоче дізнатись, що ти робиш у аеропорту. Скажеш, що у відпустці, й подумала, що весело буде подивитись... коротше, скажеш, що любиш аеропорти, — Чак уважно придивлявся до Меґ. — Ніякий коп тебе, звісно, ні про що не питатиме, але ти повинна мати напоготові історію, якщо тобі не пощастить. Це ясно?

Вона кивнула.

— Гаразд, тоді слухай далі. Поки набиратимеш номер, помацай під телефоном-автоматом. Знизу до нього має бут приклеєний конверт. Поклади цей конверт собі у сумку. Зроби так, щоб ніхто цього не помітив. Зрозуміла?

Меґ облизала губи.

— Чому ти сам не зробиш цього? Чому я? — хрипко запитала вона.

Чак прискіпливо подивився на неї.

— Для тебе це проблема?

Меґ затремтіла.

— Ні. Я зроблю це.

— Гаразд. Коли дістанеш конверт, одразу повертайся сюди. Пок стежить за нами. Пам’ятай це.

Меґ повернула до нього обличчя, позбавлене будь-яких емоцій.

— Хто такий Пок?

Чак схвально усміхнувся, кивнув головою.

— Ти швидко вчишся, але пам’ятай, за тобою слідкують. Тепер іди.

Меґ узяла свою потерту сумку і вийшла з кімнати. Чак прислухався до відлуння її кроків дерев’яними сходами й, переконавшись, що вона пішла, збіг донизу, кивнув на ходу товстому індіанцеві за письмовим столом і вийшов на сонячну вулицю.

Швидко пробираючись крізь натовп, він дістався автобусної зупинки. Помітивши Меґ, Чак сховався за прилавком з бананами. Звідти він міг бачити Меґ серед небагатьох людей, що так само чекали на зупинці. Коли приїхав автобус, Чак переконався, що дівчина сіла в нього.

Щойно автобус від’їхав, Чак швидко побіг берегом до припаркованого «б’юїка». Авто мчало на повній швидкості, скорочуючи шлях бічними вулицями, і Чак опинився в аеропорту на десять хвилин раніше, ніж автобус. Він увійшов до зали очікування, озирнувся у пошуках місця, з якого було би зручно спостерігати за телефонними будками, самому лишаючись непоміченим.

Він саме встиг знайти підходяще місце, коли до зали очікування поспішно увійшла Меґ. Чак провів її поглядом до телефонної будки А і кивнув сам до себе.

Жодної паніки... Жодних ознак страху.

Чак побачив, як Меґ увійшла до будки і зачинила дверцята. Все його тіло перетворилося на суцільний нерв. Раптом нізвідки з’явились два детективи. І, хоча вони були у цивільному, впізнати їх було легко: кремезні, охайні та широкоплечі, з військовою виправкою. Вони впевнено йшли крізь натовп прямісінько до ряду телефонних будок, і Чак відчув, як піт струменить його обличчям.

Чи здасть його Меґ? Це була перша думка. Краще забратися звідси до бісової матері, поїхати з міста! Але від страху він не міг навіть рушити з місця, тож просто спостерігав.

Детективи проминули ряд телефонних будок і зупинилися біля молодого індіанця-семінола, який щойно увійшов до зали очікування.

Чак змахнув піт і зробив довгий повільний видих. Він бачив, як індіанець під допитливими поглядами людей ішов за детективами, протестуючи і розмахуючи руками. Детективи відвели індіанця у дальній кут і засипали градом запитань.

Чак вчасно помітив, що Меґ вже вийшла з телефонної будки і рушила до виходу. Вона не бачила того, що відбулось, але йшла надто швидко, що могло здатись підозрілим.

Чак знову відчув жало страху.

Якби один із копів помітив, що вона майже біжить! Але Чак даремно хвилювався. Обоє детективів були надто зайняті допитом індіанця.

Не відчуваючи ніг, Чак вийшов із аеропорту. Він побачив, як Меґ сіла в автобус, і кинувся до «б’юїка».

В автобусі, окрім Меґ, було лише п’ятеро пасажирів. Оплативши проїзд, вона рушила у дальній кінець автобуса, де врешті могла лишитися наодинці. Водій автобуса допитливо поглянув на неї. Меґ знала, вигляд у неї, певно, жахливий. Холодні дрижаки бігали вгору та вниз спиною, і вона весь час трусилась. Дівчина лише сподівалася, що ніхто з пасажирів не помітив, у якому вона стані. Кілька хвилин Меґ сиділа, намагаючись опанувати своє тремтіння, та коли автобус заторохтів по шосе і дівчина переконалася, що ніхто із пасажирів не озирається на неї, трохи розслабилась.

Меґ почекала, поки автобус не виїхав на заповнену машинами дорогу, а потім відкрила сумку. Звідти вона дістала конверт із дорогого манільського паперу, який знайшла приклеєним під телефоном-автоматом. Вона оглянула його, покрутила в руках, вагаючись, а потім вирішила, що має право знати. Дівчина дістала з сумочки пилочку для нігтів і розрізала конверт.

З конверта Меґ дістала п’ять стодоларових купюр. Один вигляд цих грошей змусив її зіщулитися від страху. Потім вона помітила записку від Карателя. Страх змінився жахом. У роті зібралася слина. На коротку мить здалось, що її знудить просто тут, але Меґ якось вдалося побороти спазм. Вона ще раз перечитала записку, холодний піт сочився з її тіла.

Тепер вона знала! Тепер усі її підозри стали реальністю!

Каратель!

Пок!

Скількох людей він убив? У голові все стуманилось, коли вона спробувала пригадати. Але яка різниця, скількох? Навіть одного було досить!

Тремтячими руками вона поклала гроші й записку назад до конверта, а конверт назад до сумочки.

Чак був причетний до справ цього огидного індіанця. А тепер і вона також!

Меґ дивилася крізь запилюжене вікно на пальмові дерева, на пляжі й відпочивальників, та її розум лишався паралізованим від жаху.

Потім вона змусила думки ворушитись.

Пок залякував людей, щоб вони платили йому гроші, й використовував її, щоб ці гроші забирати! Її могли підстерігати поліцейські! Вони могли арештувати її, щойно вона дістане конверт з-під телефону-автомата!

Вбивця!

Ні! Чак не був вартий того, щоб вплутатися в убивства! Думки її кидались із боку в бік. Що ж їй робити? Слина знову наповнила рот, і їй знову довелось побороти напад нудоти.

Піти в поліцію?

Меґ затремтіла. Поліція! Вона уявила, як входить в управління, повне копів, і намагається розповісти їм, що відбувається. Але навіть якщо вони повірять їй, що вони зроблять? Відправлять її назад до батьків? Скоріш за все, вони запхають її у якусь смердючу діру, щоб захистити! Думки в голові стрибали, як тенісний м’ячик.

Вона нервово закинула ногу на ногу. Раптом стисла кулаки і щосили вдарила по колінах, а після цього, завмерши, розлючено потупилась у прохід автобуса. Ніхто не обертався і не дивився на неї. Меґ хотіла закричати до тих п’ятьох пасажирів: «Допоможіть мені!»

«Лишається тільки одне, — сказала вона собі, намагаючись заспокоїтись. — Треба тікати геть до Маямі. З Маямі поїхати на північ,