Читати книгу - "Право на другий шанс, Тая Смоленська"

Глава 19

Тремтячими пальцями я набираю номер телефону, який в'ївся в пам'ять настільки сильно, що навіть часу не вдалося його стерти.                           

Я не знаю що буду говорити йому, не знаю чи зрозуміє він мене, але з усіх моїх знайомих немає нікого, хто зміг би допомогти. Кирило у відрядженні. Віка в іншій країні. А більше близьких людей у ​​мене немає. Я просто дуже сподіваюся, що в момент мого викрадення Артем був поблизу і міг помітити нас. Запам'ятати автомобіль. Або поїхати слідом.            
 
Я підношу телефон до вуха і ледь не скрикую від радості, коли чую перші гудки. Один. Другий. Третій. Ну давай же, прошу. Хоча б один раз зроби щось для мене.               
 
- Алло, - звучить хрипкий, втомлений, до болю знайомий голос. 
 
Серце в грудях пропускає удар, а потім з усієї сили вдаряється по ребрах і мчить навскач. 
 
- Артем, привіт, - прочищаю горло я. 
 
Все моє тіло натягнуте, немов струна. Важко навіть вдихнути повітря на повні груди. Я вся тремчу, в скронях пульсує, думки металися з боку в бік. Мене всю трясе. 
 
Довга пауза в динаміці.    
 
Впізнав - не впізнав?         
 
- Хто це? - запитує він. 
 
Я насилу стримую сумне зітхання. Переводжу погляд на Миколу. Він напружено спостерігає за мною. Готовий в будь-який момент вирвати з рук телефон. 
 
- Слухай, милий, я тут з бутіка виходила і мені зателефонувала подруга, - дуже сподіваюся, що він якось зв'яже «бутік» з моїм голосом і зрозуміє хто дзвонить. - Вона запропонувала посидіти десь, тому не чекай мене, лягай спати. 
 
- Поліна? - ошелешено питає він.          
 
- Ага, - гірко посміхаюся я, прикриваючи очі.

Все ще не вірю, що це все зі мною відбувається в реальності. Я ніколи не влазила в неприємності. Завжди була домашньою дівчинкою. Навіть в клубі нічному жодного разу не була, поки з Артемом не познайомиться. На пригоди мене ніколи не тягнуло, як і на те, щоб підчепити багатого мужика. 
 
- Якого хріна ти мені дзвониш? - навіть крізь трубку можу відчути хвилі його невдоволення. Гострі голки пронизали моє серце.                                      
 
Я з останніх сил стримуюся, щоб не розплакатися. З будівлі виходять ще два амбали і зупиняються поруч з нами. Не важко здогадатися, що це так само люди Миколи.        
 
- Ти не хвилюйся, ми не в клуб зібралися. Тут немає ніяких чоловіків, так що не ревнуй, - намагаюся, щоб мій голос звучав весело і бадьоро. 
 
- Це прикол якийсь? Ти напилася? 
 
Я не бачу його, але з легкістю можу уявити як в цей момент між його брів залягла похмура складка. 
 
- Ні, що ти. Це просто затишний ресторан біля моря. У скільки буду? М-м-м, - задумливо простягаю я, а сама молюся, щоб до Артема нарешті дійшло, що за гру я веду. - Не знаю, ми збираємося випити, а я на машині, тому можливо залишуся з Катериною в готелі. 
 
- Ти потрапила в неприємності? - повільно вимовляє він, чекаючи моєї відповіді, а мені розплакатися від щастя хочеться. Ну, нарешті він зрозумів.               
 
В цей же момент Микола жестами показує, щоб я завершувала свою розмову і я починаю нервувати, що часу буде недостатньо, щоб пояснити йому якось де перебуваю. 

- Так, Артеме.
 
- Поруч хтось є і ти не можеш нормально говорити? - в його голосі вчувається напруга. 
 
- Звичайно, - вимовляю легковажно, я шалено боюсь що мене розкусять і відберуть телефон, перш ніж я зможу якось натякнути Артему де мене шукати. Тому з усіх сил зображую радість. 
 
- Скільки їх? 
 
- Через чотири-п'ять годин, але ти лягай без мене. 
 
- Зрозумів. Я знаю місце в якому ти зараз? - серйозно запитує він. 
 
- Що? Костя вирішив одружитися? Ну, порадь їм те місце, де у нас було весілля. Воно ідеально підходить для такої події, - нервово сміюся я, намагаючись зобразити безтурботність. 
 
Секунда. Дві. Три. У трубці чується важке напружене дихання. 
 
- Зрозумів тебе, Полін. «Марін Резиденс». Я їду. Тягни час і не йди з ресторану. 
 
- Добре. Солодких снів тобі. Дякую...
 
Лише кілька слів від нього і вся напруга миттєво покидає мене. Потрібно лише дочекатися Артема. Він допоможе. Обов'язково. Я дуже на це сподіваюся. Тому що якщо вирішить провчити мене і кинути тут, не знаю як зможу жити далі.                                  
 
Як же так вийшло?              

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍