Читати книгу - "Поліна, я на колінах!, Олександра Малінкова"

ГЛАВА 20

Поліна

В очікуванні ліфта, озирнулася на всі боки. Хотілося, насамперед, впевнитися, що Данієль не йде за мною. А ще… А ще, переконатися, що крокодил Гена, він же Геннадій Клемков, теж не з'явиться у самий неочікуваний момент. 

Виявляється, он що так турбує мого зведеного братика - моє спілкування з його заклятим ворогом!

Цікаво, чи наш “конкурент” вкурсі з ким учора мав справу? Знає хто я? А якби знав? Захистив би? А можливо відійшов у бік та лише спостерігав би, як потік брудної води облив мене з голови до п'ят. 

Хоча є й інший бік. Зважаючи на: люб’язність, людяність та інші якості, якими, апріорі, природа не нагородила моїх горе родичів, можна судити, що той хто їх недолюблює - хороша людина!

Та я про це точно не маю жодного бажання дізнаватися!

Цього ранку мене чекала неприємна розмова з сестрою батька, яка заповзято почала перекручувати мої слова щодо Діани! 

“Бідна дівчинка! Жертва булінгу з мого боку! Обов'язково розкажу Сергію Івановичу, щойно йому хоч трішки стане краще!”; це лише частина тез з якими вона накинулася на мене, варто було перетнути поріг офісу. 

Лише другий день, а мене, чесно кажучи, вже починає добряче нудити від того, що відбувається навкруги.

Ще й про пошук того, хто зливає конкуренту всю нашу інформацію, треба не забути!

Лише десята година ранку, а голова вже йде обертом. 

Слід вдихнути свіжого повітря, щоб хоч трішки привести до ладу свої думки!

Здається в цій будівлі має бути вихід на дах. Там вже точно мене не дістануть мої горе-родищі! Лише Клари на додачу бракує, от тоді вже точно зберу повний “аншлаг”, щоб не сказати іншим лайливим словом.

Обережно крадучись, піднялася сходами й, посмикала за ручку двері. Невже відкрито? Чудово! 

Вибралася на свіже повітря і вдихнула на повні груди. Небо затягнуте темними хмарами, але в порівнянні з вчорашнім днем дощу немає. Досить тепло. 

Скинула черевики й босими ногами стала на гумову підлогу. Кайф. 

Поряд з поруччям помітила два білі пластикові стільці. Вмостилася на один з них. Зручно! Витягнула втомлені від черевиків ноги. Заплющила очі й спробувала заспокоїтися. І в мене це майже вийшло, принаймні, до тих пір поки не почула скрежет дверей, які з силою відчинилися, брязкаючи об стіну.

Невже мої родичі й тут знайшли мене? 

Та на моє здивування у проріз дверей протиснувся той самий крокодил Гена. Піднявся двома сходинками й витріщився на мене. 

Сьогодні на ньому замість білосніжної сорочки обтислий чорний гольф, який підкреслює кожен вигин його тіла, кожен м'яз. Класичні штани теж ідеально сидять на чоловікові. 

- Що ти тут забула? - невдоволено запитав.

Я озирнулася на всі боки. Ні! Не з метою пошуку захисту! Швидше для того, щоб переконатися, що зараз за нами ніхто не спостерігає. Все ж таки головний конкурент, зі слів Данієля…

- Щось таблички “особиста власність, не займати” я ніде не спостерігаю, - спокійнісінько продовжила сидіти там де сиділа, навіть навпаки, ще зручніше вмостилася. 

Геннадій Клемков дістав з кишені пачку цигарок, витягнув одну й підпалив, а потім затягнувся, випускаючи з рота дим. 

- Можна так прискіпливо мене не розглядати! 

- Я хотів лише переконатися, що зараз на мене не поллється чергова порція рідини: кави, бруду чи ще чогось.

- Ще скажіть, що це через мене змінили білу сорочку на чорний светр.

- Десь так! Якби не одна навіжена…  

- Звичайно! Зі мною сорочок не напасешся, інше діло чорний гольф, перевдягнули іншим боком і зачот... Під піджаком не помітно…

- Глузуєш? - примружив очі.

- Підтримую спілкування на відповідному рівні. 

- Ти хоч знаєш з ким розмовляєш? - повільно покрокував у мій бік. 

- А Ви? - встала і поглянула з викликом прямісінько в його очі.

- Збирати інформацію про секретарок не мій рівень! - зухвало посміхається самими кутиками рота. От же ж. Так би й стерла цей глузливий вираз з його обличчя. 

Зараз би моя покійна тітонька поспішила б нагадати, що я леді, а не пацанка! А справжні леді у присутності чоловіка, навіть такого зарозумілого, так себе не поводять! І зацідити межи очей теж не можна! Я Вам скажу, бути вихованою ще те покарання.

- Начебто в цій будівлі ще існують такі секретарки, які ще й досі не пройшли через Вас! - склала руки на грудях. 

Може тому, що його погляд з моїх очей повільно почав опускатися нижче.

- Хочеш стати наступною? - закусив нижню губу. Наче щойно озвучив щось таке, про що й справді задумався. 

- От це вже точно ні! - вигукнула.

Він хотів ще щось сказати, але в цей момент на даху з'явилася ще одна персона, яку точно не хотіла тут спостерігати, а саме - Данієль. 

Зміряв нас поглядом. Виглядає не дуже то і привітно, маю зауважити. Аж сіпнулася від такого погляду. 

- Мені вже час! - бовкнула й поспішила геть.

Якось не маю жодного бажання ставати причиною сварки між цими двома. 

- Ліно, почекай! - Данієль швидко наздогнав мене.

- Що він тобі сказав? - схопив мене за руку.

Поглянула йому в очі. Та що це з ними? Сезонне загострення? Повня? Ретроградний меркурій? Сонце тім'ячко насвітило обом? 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍