Читати книгу - "Воїн-5. Місто мертвих, Олег Говда"

Розділ 14

Добре підкріпившись і трохи відпочивши, прикинули по карті, де розташована друга капличка. Виходило майже поруч. Усього на два очищення. Порадилися і, оскільки Тім сказав, що ще на два заклинання його сил сьогодні вже не вистачить, вирішили вдатися до методу троля. Тобто кинути камінь.

Варіант не найкращий, але дієвий.

Хазяїн, як лиш отримав дозвіл, радісно підхопив найближчу каменюку і метнув її вперед метрів на п'ятдесят. Земля, що заворушилася після цього, і покрилася безліччю тріщин, нас уже не здивувала. Як скелети та мумії, що полізли назовні. До речі, не надто багато. Чи квартал тут був не густонаселений, чи жителі встигли відбігти, але десятка півтора нежиті для нас не стали проблемою. Швидше, принесли задоволення тролю. Він носився між ними, як підліток по баштані, ляскаючи долонями і весело регочучи, коли черговий череп у його лапах гучно тріскав і розсипався пилом.

Бачачи такий результат, ми навіть не намагалися втручатися, нехай дитя повеселиться.

Тим більше, що цього разу було більше мумій, котрі випускають отруйну хмарку. Так що троль упорався з ними практично сам. Ми лише кілька скелетів прибили, з тих, які самі поткнулися в наш бік.

— І все ж не розумію, — погладив гном бороду. — Якось дуже легко… Зрозуміло, що троль не одного десятка воїнів вартує, але минулого разу сюди вирушали загони значно сильніші…

— Можливо, ми йдемо їх слідами? — Запропонував я варіант відповіді. — Тобто добиваємо рештки? А як зайдемо далі, тоді й мертвяків більше стане.

— Так, — погодився Захірд. — Це багато пояснює.

— Побачимо, — філософськи промовив Тім. — А тепер, давайте всі до мене за спину. Раз ніхто не втомився, чого час тягнути? Ось-ось ніч настане. А ви ж не кішки і не сови.

Щодо цього маг мав рацію, нічним зором міг тільки Тінь похвалитися.

Тім почекав, поки всі вийдуть із зони захоплення заклинання, і простягнувши руки вперед, промовив уже звичний речитатив.

Спершу нічого незвичайного не відбувалося. У різних місцях над поверхнею з'явився легкий, ледь помітний серпанок душ. І лише вдалині виникло щось, ще не бачене. Схоже на привид, але темніший і... з палицею в руці.

— Це ще що за опудало городнє? — Гном теж звернув увагу на нього. — Тім, ти кого там розбудив?

— Ліча… — замість мага відповів я, бо саме так ці мертві маги виглядали у всіх комп'ютерних іграх. — Дух мертвого мага...

— Так, — погодився Тім. — Тільки не просто мага, а — темного. Тож на рожен лізти не варто. Маг після смерті зберігає вміння користуватися магією та закляттями, доступними йому за життя.

Поки Тім пояснював, ліч рушив у наш бік.

Моторошне видовище. Будь у нього замість палиці коса — Смерть один на один, як прийнято її малювати.

— Ану, — Тім швидко-швидко щось прошепотів, і наче легкий вітерець промайнув.

За лічені секунди він досяг ліча, і мертвий маг смикнувся, ніби його вкололи. Потім — чи то завив, чи верескнув, направив на нас вершину палиці, і в мене полетіла вогненна куля, розміром з апельсин.

Все сталося так швидко, що я навіть відскочити не встиг, лише імпульсивно виставив перед собою руки. Фаєрбол вдарився об рукавиці, зашипів і зник. Залишивши по собі лише приємне тепло, яке розтеклося від пальців по всьому тілу. А самі рукавиці немов у піскоструминному очищенні побували. Так і заблищали сріблом.

— Ух, ти… гарна штука… — промимрив я. — Я вас вчасно знайшов. Ану, ще разок!

Ліч жбурнув у нас черговим фаєрболом, тільки цілився в когось іншого, тож мені довелося цей потік вогню ловити. Впіймав… Більше того — відбив. Мов у великий теніс грав. Умертв’я нічого такого не очікувало, і фаєрбол, що прилетів назад, прийняло на груди. Пролунало гучне шипіння, і ніби паленою вовною повіяло.

Лич знову верескнув і плавно, не торкаючись ґрунту, полетів до нас.

— Хазяїне! Камінь! У нього! Кидай!

Троль слухняно підхопив із землі брилу і запустив нею у ліча. Поцілив... Ось тільки без результату. Камінь пролетів крізь умертв’я, не завдавши йому видимої шкоди. Може, затримав на секунду не більше.

Зрозуміло. Вся надія на меч, який вже показав свою ефективність у бою з привидами.

— Ану всі до мене за спину! — Командую, щоб не залишати лічу вибір.

Не озираюсь. Знаю, всі, крім троля, напевно послухалися. А товстошкірому здорованю один-два фаєрболи, що слону дробина.

Ліч уже майже поряд. Моторошне видовище. Темний балахон з капюшоном, що висить у повітрі. Обличчя не видно, тільки пара очей, що горить вогнем, і, незрозуміло як утримувана «порожнім» рукавом, палиця. Націлена у мене.

Виставляю вперед ліву долоню, а правою висмикую з піхов меч. Завдаємо удари майже одночасно. Фаєрбол вдаряє в рукавичку і розсипається міріадом яскравих бризок, меч розсікає повітря на рівні каптура. Лунає оглушливий вереск, аж у вухах задзвеніло, руни на мечі спалахують блакитним полум'ям, і ліч безформною купкою осідає на землю.

— Отак сліпий лисого стриже… — видаю замість переможного кличу. — Прошу голитися, любий…

Тім виходить з-за спини і піднімає палицю лича.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍