Читати книгу - "Одержимий злом"

дзвінків, наприклад, щоб домовитися про зустріч з соціальним працівником? Чи попросити зателефонувати з вахтової конторки?

Моландер похитав головою.

— Не в приватних справах.

— Втечу було добре підготовано, — завважив Стіллер. — Він мусив мати зв’язок з кимось поза стінами тюрми.

— Через відвідувачів, можливо, — припустив Моландер. — Або напряму, або через когось, хто передавав інформацію.

Вістінґ знову підійшов до вікна. На подвір’ї для прогулянок блищали дощові калюжі.

Вони знали, що Луне Мельберґ потай пронесла два листи, але підготовка плану втечі передбачала стільки деталей, що зв’язок мусив бути двосторонній. Досі жінка заперечувала, що передавала Томові Керру якісь записки з волі.

— Якщо вам когось і треба перевіряти, то це його адвоката, — порадив Моландер.

— Клеса Танке?

— Принаймні він не раз виходив поза рамки адвокатських обов’язків.

Останню фразу Вістінґ ніяк не прокоментував. Якби адвокат виконував ще й роль кур’єра, Томові Керру не довелось би використовувати Луне Мельберґ як листоношу.

— Ми закінчили, — оголосив він і востаннє обвів поглядом камеру. — Можемо тепер поговорити з інформатором?

— Томмі Горнланн, — кивнув Моландер. — У нього саме поганий період.

Вістінґ вийшов з камери, Стіллер — за ним.

— Це ж як? — здивувався Вістінґ.

— Він на межі психічного зриву, але лікар не хоче збільшувати дозу ліків. Поки що…

Моландер засунув важкі камерні двері, замкнув на ключ.

— Можете почекати в кімнаті для відвідувачів, — запропонував він.

Розділ 32

Час, витрачений на те, щоб поїхати в Осло лише по авто і відразу повернутися додому, видавався безнадійно згаяним. Тому, виїжджаючи з заднього подвір’я будівлі Кріпоса, Ліне набрала на телефоні номер Інґара Голма. Він був директором з розвитку на кіностудії «September-film» і контактною особою у її документальному проекті. Вони кілька разів спілкувалися напередодні ввечері. Інґар мав доступ до її відеоматеріалів, але дуже хотів зустрітися особисто. Скасував іншу домовленість і організував кімнату для перегляду записів.

За чверть години Ліне вже була на місці — у Нюдалені. Голм зустрів її на рецепції. Він був приблизно на десять років за неї старший, брав участь у численних телевізійних проектах — від реаліті-шоу до великих драматичних серіалів.

— До нас приєднається Ніна Ґуллов, — сказав він, ведучи Ліне коридором. — Вона ще не бачила твоїх відеоматеріалів.

Ліне лише раз до цього зустрічалася з Ніною. На кіностудії «September-film» вона була відповідальним адміністратором затверджених кінопроектів. Ніна Ґуллов уже чекала в редакційній кімнаті й при їхній появі підхопилася зі стільця, привіталася, схвильовано потрясла руку Ліне. Голос був грубуватий, хрипкий і водночас доволі владний.

— Коли ми матимемо офіційний доступ до відзнятого матеріалу? — запитала вона.

— Ще не скоро, — відповіла Ліне, сідаючи. — За угодою, лише після того, коли оголосять вирок Томові Керру. А це трохи потриває. Спершу поліція мусить його знайти.

Ніні Ґуллов відповідь, здається, не сподобалась.

— Я маю добрі стосунки з керівником слідчої групи Кріпоса, — вела далі Ліне. — Адріаном Стіллером. Він пообіцяв мені фото з провальної поліційної операції цієї ночі.

Інґар Голм увімкнув запис прибуття Кера у супроводі поліції в Ефтанґ. Ліне дивилася його вшосте.

— Упередженість твого батька не стане нам на заваді? — запитала Ґуллов. — Він же ключова офіційна особа в справі.

Ліне впевнено похитала головою.

— Проблема в іншому. Він нічого не розповідає. Мені здається, що насправді поліція знає більше, ніж можна довідатися з новин.

— Що саме?

— Ідеться, мабуть, про Іншого. Очевидно, саме він стоїть за підготовкою втечі.

Ґуллов замислено кивнула.

— Том Керр зіграв роль живця, — розповідала Ліне. — Вивезення Керра з в’язниці могло виманити зі схованки Іншого. Не знаю, чи поліція на це розраховувала, але щось за лаштунками точно відбувається.

На записі Том Керр упав перший раз. Ніхто не озвався й словом, доки він підвівся і рушив далі. Коли впав знову, Ліне попросила відтворити запис у сповільненому темпі. Вони бачили, як Керр витер кров з рани на обличчі й облизав пальці.

— Он! — Ліне показала на ключ від кайданків у нього в роті.

— Супер! — вигукнула Ґуллов. — Чим сьогодні зайнята поліція? Є новини?

— Підключила головного слідчого в двох справах, за які було засуджено Керра, — відповіла Ліне. — На цю мить слідчі перебувають у в’язниці, мають опитати охоронців та інших в’язнів.

— Важливо, щоб ти нічого не випускала з уваги, — наполягла Ґуллов. — Усе фіксуй і збирай якнайбільше інформації.

— Ось почалося! — урвав колег Інґар Голм.

Том Керр саме побіг. Ніна Ґюллов пильно вдивлялася в екран, очікуючи вибуху. Спалах змусив її вилаятися.

Камера впала на землю. Посипалася земля й пісок. У кадрі вигулькнула білява жінка-полісменка. За кадром почувся голос батька Ліне, який запитував, чи вона ціла, й просив не рухатися з місця, а камера тим часом показувала, як поранена полісменка допомагає колезі.

— Хто ця дівчина? — поцікавилася Ніна Ґуллов.

— Не знаю, — відповіла Ліне. — Вона лише недавно в них працює. Перекинулися кількома слова в мікроавтобусі дорогою з в’язниці.

На екрані з’явився поліцейський пес, який побіг у ліс, навздогін за Томом Керром.

— Відмотай назад, до дівчини-полісменки, — попросила Ніна.

Інґар Голм відмотав і, коли камера зафіксувала дівчину крупним планом, увімкнув стоп-кадр. Довге волосся заплетено в товсту косу, перекинуту через плече. Обличчя поцятковано численними подряпинами.

— Гарна, — промовила Ніна Ґуллов. — З’ясуй, хто вона така. Якщо хтось і погодиться розповісти на камеру, що трапилося, то хіба вона.

Розділ 33

Вістінґ стояв біля вікна в кімнаті для відвідувань і дивився на дощ. Подвір’ям безстрашно нипала ворона, щось видзьобувала з землі. Вони чекали на Томмі Горнланна вже десять хвилин. Телефони залишили на головній прохідній, тож раптом трапиться якийсь форс-мажор, довідаються, аж коли вийдуть за ворота тюрми.

Двері відчинилися, Вістінґ озирнувся. Томмі Горнланн виявився високим худорлявим чоловіком з гострим носом і нечесаним волоссям. Він відбував покарання за те, що зарізав свою матір, і за спробу вбивства батька й сестри.

Фредрік Моландер сів на стілець біля дверей, а в’язень розвалився на канапі. Він скоса зиркав на присутніх своїм єдиним оком, у майже відсутньому погляді відчувалася недовіра й підозріливість. Порожню очницю другого ока прикривала зморщена повіка.

— Зачекайте за дверима, — попросив Вістінґ охоронця. — Ми тут самі впораємося.

Моландер, здавалося, хотів запротестувати, але передумав, мовчки підвівся і вийшов.

Вістінґ пояснив в’язневі, хто вони. Горнланн завовтузився, шкіряна оббивка під ним зарипіла.

— Я це розумів, — сказав він і почав розгойдуватися туди й сюди.

Вістінґ нишком глянув на Стіллера, той ледь помітно знизав плечима. Зараз Томмі Горнланн, очевидно, перебував в іншому ментальному стані, ніж тоді, коли з ним розмовляли слідчі Відділу давніх і нерозкритих справ.

— Завжди це розумів, — знову зронив