Читати книгу - "Подвійна помилка мільярдера, Тала Тоцка"

Розділ 10

Артем деякий час мовчки мене розглядає, а піді мною підлога гойдається немов палуба корабля. Спочатку підлога, потім здається, що я теж погойдуюсь. Разом з ними. Так і хочеться змахнути руками, відновлюючи рівновагу.

Нарешті Артем заговорює, і краще б я не чула того, що він каже.

— А шмотки брендові ти з тих будинків, які прибирає твоя мати, натягала? Чи тобі їх самі господарі подарували за додаткові послуги?

Його голос звучить зневажливо. Кожне слово ранить так сильно, наче це не слова, а стріли зі змащеними отрутою наконечниками.

— Валентина не моя мама, а Янчина, — відповідаю сипло.

Говорити важко, горло наче стиснула невидима рука. Хочеться відірвати цю руку, щоб розтулилися невидимі пальці, і стало трохи легше дихати.

Артем піднімає брови, даючи зрозуміти, що особливої ​​різниці не бачить.

— Я голову ламаю, все зрозуміти не можу. Чому Гордєєви не в курсі, яку тусню ви на їх дачі влаштували? Там скрізь камери!

І що йому відповісти? Сказати як є, краще одразу втопитися.

— Ці камери відключаються разом із сигналізацією, — відповідаю обтічно, але ловлю на собі ще більш зневажливий погляд.

— Розказуй комусь іншому. Бо я не знаю, як відеоспостереження працює. Так і скажи, що ви їх навмисне вимикали.

Низько опускаю голову, ховаючись за волоссям. Самі й вимикали, що тут ще скажеш.

— Скільки ти хочеш? — питає Артем, і я не вірю своїм вухам.

— Що? — дивуюсь на нього здивовано.

— Я питаю, скільки ти хочеш грошей за мовчання? Ти ж задля цього до мене підкотила? Або тебе підіслали? Спрацьовано, до речі, майже професійно молодець. Я провтикав.

— Де і що спрацювало, Артеме? — питаю незрозуміло. — Ти взагалі про що?

Тепер він розглядає мене мало не схвально.

— Чудовий сценарій, говорю, Оленко. Рятувала кота, випадково влізла до хати. Знесиліла і знову ж таки випадково заснула. Зіграно чудово, навіть я повівся.

Жахливо прикро від того, що я справді випадково заснула. Але доводити щось цьому холодному чужому чоловікові немає жодного бажання. Того, «мого» Артема більше немає. Його не було ніколи, одні мрії були і фантазії. Тому знизую плечима.

— Дуже шкода, що повівся.

Він скидає голову і відповідно киває.

— Так. Краще було одразу викликати поліцію.

— Ну, так і викликав би, — кажу втомлено, — хто тобі не давав. І зараз ще не пізно.

А й справді, нехай викликає. Мені абсолютно байдуже. Хочеться тільки відмотати назад, до того ранку, коли Янка вмовляла мене поїхати з нею «до дядька».

Я б нізащо тепер не поїхала. За жодні гроші.

— Думаю, ми з тобою домовимося, — продовжує Артем. — Називай ціну. Сміливіше. Тільки дивись, не продешеви. Що там у тебе? Фотографії? Зйомка? Або щось ще?

До мене, нарешті, доходить сенс сказаного, і мене починає трясти. Як у лихоманці, коли б'є велике тремтіння і руки холодіють.

Підходжу до нього, спотикаючись на кожному кроці, бо від застилаючих очі сліз нічого не видно. Б'ю на розмах по обличчю — сподіваюся, що не промазала, бо замість Артема бачу тільки велику невиразну пляму.

— З глузду з'їхала? — Він хапає мене за руки, не даючи вдарити по другій щоці.

— Ні, — облизую сухі губи, — просто це були не місячні.

Від погляду Артема можна запалити пристойний такий населений пункт. Він утримує мене за зап'ястя, а я вперто дивлюсь йому в очі.

— Чому... — питає він хрипко, — чому ти не сказала?

Облизую пересохлі губи, темні очі, що буравлять мене, спалахують.

— Не хотіла, — кажу напівпошепки і таки відводжу погляд, — не хотіла, щоб ти...

— Що? — люто вимагає Артем, струшуючи мене за руки, і я схлипую:

— Щоб ти вважав мене малоліткою. Я й про вік набрехала, мені вісімнадцять. Бо я закохалася, — замовкаю, опускаю очі і додаю зовсім тихо: — Тільки я не в тебе закохалася, а в того хлопця в комбінезоні...

Він зі стоном відпускає мої руки і затискає скроні, а я кидаюся до дверей. Смикаю на себе, штовхаю — без толку. Зачинено.

— Випусти мене! — Повертаюся до нього.

Артем повільно підходить практично впритул, і я притискаюся спиною до стінки.

— Ти справді не знала, хто я? — Запитує він з шокованим виглядом.

— Я й зараз уявлення не маю, — відповідаю, — бачу тільки, що ти зарозумілий індик. Терпіти таких не можу. Зараз же відчини двері!

Він хитає головою і тре перенісся.

— І ти не знімала потай фото, щоб потім виставляти їх у себе на сторінці?

— Ні, — хитаю головою.

Мужчина впирається рукою у дверний укіс прямо біля мого обличчя і наскрізь пронизує поглядом, немов усередині написані відповіді, а він намагається їх прочитати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍