Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"

не все до кінця розповів мені сьогодні.

Він відходить убік. Я проходжу повз нього. Тримаючи в руці свої чоботи і шубу.

— Я залишу частину звіту. Це буде гарним тренуванням при твоїй дисграфії.

На його обличчі з’являється пустотливий вираз.

— Смілло, як може бути, що в такої витонченої і тендітної дівчини, як ти, такий грубий голос?

— Мені дуже шкода, — кажу я, — якщо створюється враження, що грубий у мене лише голос. Я з усієї сили намагаюся бути грубою в усьому.

Я зачиняю за собою двері.

11

Я проспала весь ранок і прокинулася пізніше, ніж належало, тому на те, щоб прийняти душ, одягнутися й накласти косметику перед похороном, у мене залишилося всього лише півтори години, а це не так уже й багато часу — це вам може підтвердити кожна людина, яка намагається справити гарне враження. Тому, коли ми приходимо до каплиці, я відчуваю себе геть затурканою, і після церемонії краще мені не стає. Йдучи поруч із механіком, я почуваюся так, ніби хтось зняв з мене кришку і пройшовся вгору і вниз великим йоржиком для миття пляшок.

Щось тепле опускається мені на плечі. Він зняв своє пальто і вкутав мене ним. Воно доходить мені до п’ят.

Зупинившись, ми озираємося на могилу і на свої сліди. Його — великі, від скошених набік підошов. Мабуть, у нього трохи кривуваті ноги, хоча зовні це майже непомітно. Маленькі дірочки від моїх високих каблуків. Вони схожі на сліди козулі. Косий, ковзаючий униз рух, а на дні сліду — чорні цятки, там, де копитця пробили сніг до землі.

Жінки проходять повз нас. Я бачу тільки їхні чоботи і туфлі. Троє з них підтримують Юліану, носки її туфель волочаться по землі. Край убрання священика. Поруч — пара чобіт із тисненої шкіри. Над воротами, що ведуть до алеї, висить ліхтар. Коли я підіймаю погляд, жінка відкидає голову, аж довге волосся відлітає назад у темряву, і на її обличчя падає світло, бліде обличчя, на якому великі очі здаються темними озерами. Вона тримає священика під руку і щось зворушливо говорить йому. Щось у зовнішності цих двох людей, що стоять поруч, змушує пам’ять зафіксувати цю картинку.

— Фрекен Ясперсен.

Це Раун. Із друзями. Двома чоловіками. На них такі ж великі, як і на ньому, пальта, але вони їм нітрохи не великі. Під пальтами на них сині костюми, білі сорочки і краватки, вони в сонцезахисних окулярах, щоб зимові сутінки зараз, о четвертій годині дня, не сліпили їм очі.

— Я б хотів переговорити з вами.

— У відділі по боротьбі з економічними злочинами? Про мої капіталовкладення?

Він і оком не моргнув. Його обличчя так багато всього побачило за своє життя, що вже більше ніщо не залишає на ньому слідів. Він робить жест у напрямку до машини.

— Я не певна в тому, що у мене зараз є бажання говорити з вами.

Він не рухається ні на міліметр. Але його соратники непомітно підповзають ближче.

— Смілло, к-коли ти не хочеш, то, я думаю, ти не повинна йти.

Це механік. Він заступає собою дорогу чоловікам.

Коли тварини — і більшість звичайних людей — опиняються перед лицем фізичної небезпеки, їхнє тіло ціпеніє. З фізіологічної точки зору це неощадливо, але це — закон. Білі ведмеді — виняток. Вони можуть лежати в засідці, цілком розслабившись, протягом двох годин, при цьому ні на мить не послабляючи максимального тонусу готовності мускулатури. Тепер я бачу, що і механік — виняток. Він стоїть майже без жодної напруги. Але в його зосередженості на чоловіках, що стоять перед ним, таїться фізична небезпека, яка ще раз нагадує мені, як мало я про нього знаю.

Це не справляє ніякого очевидного враження на Рауна. Але змушує двох синіх чоловіків відступити на крок назад, розстібаючи при цьому піджаки. Можливо, їм жарко. Можливо, обидва вони мають однакову нервову реакцію. Можливо, у них обох є по кийку зі свинцевим осердям.

— Мене відвезуть додому?

— До самісіньких дверей.

У машині я сиджу на задньому сидінні з Рауном. Якоїсь миті я нахиляюся вперед і знімаю з водія сонцезахисні окуляри.

— Я німа як риба, мій любий, — кажу я. — Мій рот запечатано сімома печатями. Від мене Раун не дізнається нічого про те, що ти під час виконання службових обов’язків спиш. О пів на восьму ранку на Каббелаєвай.

Біля Головного поліцейського управління ми звертаємо і їдемо між червоними будинками, де міститься автоінспекція.

Ми прямуємо до низького червоного будинку, що виходить фасадом на гавань.

На ньому немає ніякої вивіски. Нам ніхто не трапляється дорогою. Не стукотять друкарські машинки. На дверях немає табличок з іменами. Лише тиша і спокій. Як у читальній залі. Чи в морзі Інституту судової медицини.

Два сині пажі зникли. Ми заходимо до темного кабінету. На вікнах жалюзі. Через жалюзі видно електричне світло, причали, воду, Ісланс Брюґґе.

Це кімната, до якої вдень, мабуть, проникає багато світла. Крім світла, у ній нічого немає. Немає нічого на стінах. Нічого на столах. Нічого на підвіконнях.

Раун запалює світло. У кутку на стільці сидить чоловік. Він чекав на нас, сидячи в темряві. Жилавий, коротко стрижене майже під їжачок чорне волосся, холодні блакитні очі і суворі губи. Він акуратно одягнений.

Раун сідає за письмовий стіл.

— Смілла Ясперсен, — рекомендує він. — Капітан Теллінґ.

Я сідаю спиною до вікон навпроти двох чоловіків.

Немає сигарет, немає кави в пластмасових стаканчиках, немає магнітофона, немає сильного електричного світла, немає обстановки допиту. Є тільки атмосфера очікування.

У цій атмосфері я завмираю.

З тиші з’являється жінка з тацею, на якій чай, цукор, молоко і скибочки лимона, все це на білім фарфорі. Потім порожній будинок безслідно поглинає її. Раун розливає чай.

Він дістає із шухляди столу теку. Вона ясно-рожева. Він неквапно читає. Неначе намагається знову сприйняти все це як уперше.

— Смілла Кваавігаак Ясперсен. Народилася 16 червня 1956 року в Кваанааку. Батьки: мисливець Ане Кваавігаак і лікар Йорґен Моріц Ясперсен. Загальноосвітня школа в Гренландії і в Копенгагені. Іспит на атестат зрілості в державній школі Біркеред 1976 року. Вчилася в Інституті X. К. Ерстеда і на географічному факультеті Копенгагенського університету. Гляціальна морфологія, статистика і фундаментальні проблеми математики. Поїздки до Західної Гренландії і Туле в 1975,1976 і 1977 роках. Розміщення запасів провіанту для данських і французьких експедицій у Північній Гренландії в 1978, 1979 і 1980 роках. 1982 року прийнята на роботу до Геодезичного