Читати книгу - "В кроці від кохання, Олександра Малінкова"

ГЛАВА 17

     Емілія.

- Пропоную розділитися! - раджу я Марку коли він закінчив рахувати до ста.

- Так сильно хочеш мене здихатися? - посміхається він і навпаки наближається до мене.

- Помітно? - відповідаю майже не контролюючи роздратування.

- Перепрошую! Я чимось заслужив таке відношення?

     “Ще запитує? Ох, шкода не можу нагадати йому на яку мою професію він нещодавно натякав! То як я маю це забути і по іншому до нього ставитися?”

     Натомість мовчу, міцно зціпивши щелепу, щоб бува не бовкнути зайвого і не видати себе.

- Я так розумію ти мені не збираєшся відповідати? 

     “Який кмітливий!”

- Добре, ходімо! Оглянемо спочатку верхній поверх будинку! 

     “Чому він вирішив, що зараз за головного, а я маю виконувати його настанови?”

- Поквапся, якщо не хочеш виконувати дитячі забаганки! 

     “Та я і твої не дуже поспішаю виконувати!”, - додала про себе.

     Але куди діватися, приречено йду за ним слідом.

- А звідки про подругу біляву дізналася? - продовжує завалювати питаннями Марк.

- Пташка на хвості принесла! 

     Зупиняється і дивиться на мене, примруживши очі.

- Пташка кажеш! То звідки така цікавість до моєї скромної персони, якщо вже такий огидний тобі?

- Не треба собі лестити! - вигукую я. - Мені на тебе так байдуже, що аж незручно! 

     Бачили б Ви вираз його обличчя, так наче щойно напхав повного рота кислих лимонів.

     “Що такого я сказала? Звик, що з тобою жінки по іншому розмовляють? Як та білявка… котикууу! Аж нудити починає!”

- Звичайно! - кивнув він і знову почав огляд кімнат. - Відізвалася татусева донька, розпещена та норовлива, яка звикла що все подають на тарілочці з золотою облямівкою…!

- Це з чого ж такі висновки? - поцікавилася я.

     “Думає вивести мене з себе? Та хай вкусить себе…”

- З твоєї поведінки! Дитинство в одному місці грає? Чи візажиста свого звільнила? 

- В мене його ніколи не було! - намагаюся говорити рівним тоном, а там як вийшло.

- Воно і помітно!

- А що не так з моїм мейком? - стаю в позу, підперши боки руками.

- Та в принципі нічого, якщо вирішила з голими руками йти на ведмедя! Або довести до серцевого нападу якогось бідолаху!

- Ну твоє серце, як я бачу, в нормі! - припускаю.

- А знаєш…? - він знову зупиняється і навіть підходить ближче. - А так навіть цікавіше!

- Про що це ти? - відступаю на крок, він же ж навпаки підходить все ближче і ближче.

- Так легше зосередитися на твоїй поведінці, не зациклюючись на зовнішності! 

- Що я чую від чоловіка, який звик підбирати собі жінок виключно за зовнішніми даними!

- Ось ми повільно, але дісталися до суті! То твій вигляд захисна реакція? Нагадаю, що мені ці знайомини так само потрібні як і тобі! Розслабся нарешті!

- Розслаблюсь, коли більше ніколи тебе не побачу на своєму горизонті! - роблю наступний крок і розумію, що ззаду вже стіна.

     Стоїть навпроти, запхавши руки глибоко в кишені і знову не зводить з мене очей. Вилиці напружені, аж лячно від такого його пронизливого погляду. Наче, той велетенський павук, який вже сплів павутиння навколо своєї бідолашної жертви. Тільки от я не жертва!

- Здається ми з тобою шукаємо дитину, а не граємо в переглядини! - нагадую йому.

- Звичайно! - нарешті відходить від мене і ми продовжуємо пошук.

- Другий поверх чистий! Що тепер? - запитую я, бо мені хочеться якнайшвидше покінчити з цією грою. 

- Йдемо на перший… - Марк попрямував у бік сходів.

- Як скажеш… - тихо промовила і поплелася слідом.

- Невже ти щойно погодилася зі мною? Щось мусить у лісі здохнути! 

     “А зі слухом у нього все добре!”

     Марк.

    Емілія, наче та червона хустина перед моїм обличчям. 

    Це важко пояснити, а ще важче зрозуміти самому. 

    Неочікувано мені стало цікаво. Як тій дитині, яка поспішає розгорнути обгортку, щоб зрозуміти, яку цукерку вона приховує всередині. 

     “Я хочу знати! Що вона приховує за награною поведінкою та зміненою зовнішністю!”

    Та й батьки швидше за все знають більше ніж розповіли! Інакше б не зважилися хитрощами вмовити мене припхатися сюди.

- Поглянь! - з роздумів мене висмикнула Емілія. - Двері будинку відчинені.

- І що такого, вітром може! 

- А в правилах гри Машою було обумовлено, що вона ховатиметься виключно в будинку? - поцікавилася вона.

- Не пам’ятаю! - чесно зізнався. 

     “А й справді? Вона ж дитина! Хто змусить грати її чесно?”

     Удвох вибігли з будинку і почали кричати, - “Машо-о!”

     “Такі собі з нас няньки, виявляється! Удвох проґавили дитину! А якщо з нею щось станеться?! Але ж ні, ми про це не думали! Нам було цікавіше сваритися один з одним, ніж шукати Машу!”

- Боже, а якщо вона піде сама далі в ліс? - злякано запитала Емілія.

- Самому моторошно від цієї думки! - відповів і знову почав кликати дівчинку.

- Може викличем поліцію? - запропонувала вона.

     Дістаю телефон з кишені.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍