Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

class="p1">— І я — за, — приєднався Ян.

Спопеляючи чеха поглядом, Левко покрутив пальцем біля скроні.

Семен, зваживши все, став на бік Левка.

— Я, мабуть, буду проти. Це ж джунглі, — насправді Сьома думав не про небезпеки тропічного лісу, а радше про те, що звести докупи в одній мандрівці Левка, Ґрема й Сатомі — це рівнозначно самовбивству. Це однаково що притягти із собою в Мадре-де-Діос кілька баночок нітрогліцерину й дорогою витанцьовувати самбу, використовуючи їх замість бубнів.

— Два проти двох, — просяяла Сатомі, — а оскільки, джентльмени, я претендую на місце у вашій команді, то мій голос має бути враховано, нехай і не так, як ваші, проте хоча б на половину чи на чверть. Гадаю, це справедливо. І я голосую сама за себе! Отже, два з четвертиною проти двох, тож я їду з вами до Перу!

Ґрем із Яном розсміялися.

Левко повернувся до Сьоми й заговорив російською:

— Уперта коза! Бляха!

Семен поправив окуляри та зосереджено кивнув.

— Агов! Так нечесно! — обурилась японка. — Ану розмовляйте англійською! Що ти сказав? — напосілася на Левка. — Що ви задумали?

— Це помилка, — опустивши підборіддя, процідив українець.

— То ви берете мене?

— Так, ми згодні, — з неохотою підсумував Семен. Помовчавши, додав: — Найближчим часом маєш докупити квиток, сама підшукати намет і наплічник, скинутись на туристичний GPS-навігатор і хавку… Спальник у нас для тебе є.

— Ура-а! — блиснула зубами Сатомі. — Дякую! Побачите, зі мною не буде проблем.

Сьома й Лео посиділи ще трохи, почекали, доки друзі розійдуться, й тільки тоді встали з-за стола. Вийшовши на широкий ґанок бібліотеки, не змовляючись, перезирнулися.

— Що думаєш? — буркнув Левко.

— Це все через той грьобаний п’ятий спальник, — сказав росіянин.

— Ага.

Лео думав так само.

XIX

8 квітня 2012, 20:20 (UTC +1)

«Kista Galleria», район Шиста, Стокгольм

Левко нетерпляче совав телефоном біля вуха, слухаючи довгі гудки й неуважно ковзаючи поглядом по вітринах найбільшого у Стокгольмі торговельного центру. Поряд, заклавши руки до кишень, крокував Сьома. Гудки плинули хвилину, після чого мобілка пискнула й на екрані висвітилось «Абонент Graham Kelly не відповідає». Ґрем тричі поспіль не відповідав на дзвінок.

— Дивно, — сам до себе прошепотів українець, зиркаючи на годинник.

— Ти чого так до нього добиваєшся?

Залишивши за спиною зал із фаст-фуд-ресторанчиками, від яких апетитно повівало турецькими, тайськими й індійськими спеціями, Левко, не дивлячись на товариша, спитав:

— Що у них із Ґремом?

— Тобто? — придуркувато уточнив Сьома, хоч обоє знали, про що питання.

— Що між Ґремом і Сатомі?

— Е… не знаю, — Семену не хотілося брехати. Думку про те, що напівправда — це та сама брехня, він старанно заштовхував на задвірки свідомості.

«Він не сказав “нічого”», — розривною кулею торохнуло по мозку Левка.

— Сьома, — голос українця набув вимогливої захриплості, — не вихляй і не жмакай мені мізки, я тебе, падлюку, наскрізь бачу! Ти ж говорив мені по «Skype», що між ними щось є. Ну, принаймні почав говорити.

— Я лише хотів розповісти, що вона й америкос стали більше спілкуватись, тож якщо ти й далі будеш тупити, то… — Сьома прикусив язика. Розмова не мала сенсу: Лео вже проґавив усе, що тільки можна. Росіянин був певен, що Ґрем переспав із дівчиною, можливо, не раз, і тому волів змінити тему, водночас усвідомлюючи, що це нереально: Левко не відчепиться. Брехати Сьомі геть не хотілося, та він відчував, що мусить приховувати правду: якщо Левко довідається про роман мулата і японки, їхня мандрівка, найімовірніше, накриється. А цього Сьома бажав менше за все.

— Так, Сьомо, ти маєш рацію, — за іронією долі українець поставився серйозно до слів росіянина якраз тоді, коли той цього найменше хотів. Левко вчетверте став набирати Ґрема, та, почувши кілька довгих гудків, перервав виклик. — Я маю поговорити з ним. Мушу все з’ясувати перед подорожжю. Не можна вирушати в таку глушину, не розібравшись у наших стосунках із Сатомі. Правда? — хлопець зиркнув на приятеля. — Поїду до нього на квартиру й поговорю віч-на-віч.

Семен був готовий підписатися під кожним Левковим словом, але тільки не зараз. Не цієї миті. Холодний вогник недоброго передчуття спалахнув у мозку: неділя, вечір, Ґрем не відповідає. Можливо, саме в цей час вони із Сатомі кохаються, і якщо Левко…

«А-а, чорт!»

— Просто зараз?

— Так. Чого відкладати? — Левко завернув до одного з виходів із «Kista Galleria», що вів до станції метро «Шиста».

Росіянин замотав головою та, не вигадавши нічого кращого, буркнув:

— Лео, не варто.

— Чому не варто? — обернувся українець.

— Не варто, й усе!

Левко прискіпливо подивився на товариша.

— Сьома, ти якийсь дивний.

— Я не дивний. Усе нормально. Просто… е-е… не треба йти до Ґрема зараз. Сьогодні неділя, вже пізно. Давай, ви завтра поговорите.

Левко дістав із задньої кишені джинсів мобілку й зиркнув на годинник.

— Чувак, зараз тільки о пів на дев’яту. Яке пізно?

— Може, його немає вдома.

— Та ну. Сидить, певно, перед компом, телефон на вібро валяється в іншій кімнаті.

— Ґрем може бути в барі чи…

— Я почекаю його, — Левко пришвидшив ходу. — Чувак, я не засну, якщо сьогодні ж не розставлю крапки над «і», — побачивши, що Сьома тупцяє за ним до метро, українець усміхнувся: — Тобі не обов’язково їхати зі мною, не думаю, що дійде до бійки.

«Це ти зараз так кажеш, — подумки зауважив росіянин. — А через годину бажатимеш прикінчити Ґрема дужче за якогось куклукскланівця».

— Я… — Сьома спробував назвати яку-небудь правдоподібну причину податися до центру міста разом із товаришем, проте вирішив, що це лише насторожить Левка. Треба було діяти інакше. Треба щось вигадати. — Добре. Тобі видніше.

— Тоді бувай, — українець махнув рукою.

— Щасти тобі, старий, — з кислою міною Сьома поплескав Левка по спині.

Лео, не озираючись, зник за скляними розсувними дверима, запустивши в тераріумну сухість торгово-розважального центру трохи квітневої вогкості.

Переконавшись, що товариш пішов, Семен вихопив мобілку й гарячково набрав номер Сатомі. Пішли довгі гудки. П’ять… десять… двадцять секунд… Дзвінок припинився сам по собі — дівчина не відгукнулася. Сьома почекав і натиснув кнопку виклику вдруге; цього разу абонент виявився недосяжним. Уже знаючи, що почує, хлопець знайшов у списку викликів номер Ґрема Келлі та про всяк випадок зателефонував йому. Плаский жіночий голос відповів так, як і попереднього разу: абонент тимчасово поза зоною досяжності.

І Ґрем, і Сатомі вимкнули телефони.

Останні сумніви щодо того, де зараз японка, розвіялись.

«Стопудово з америкосом», — скрипнув зубами Сьома. Через п’ятдесят хвилин — саме стільки Левку добиратися від «Шиста» до станції «Берґшамра» — перуанська авантюра може завершитися, так і не розпочавшись. Хлопець