Читати книгу - "Пан Ніхто"

ясна річ. Грабер, можливо, теж цяця, але ніколи не стріляв би у живу людину.

— А хто стріляв би в мертвого? По суті, ви мали б бути задоволеною. І дякувати Бентонові.

— Ви цинік, П'єре.

— Це ви вже мені казали.

— Хоч я й не задоволена, але мушу вам зізнатися, що відчуваю полегшення. Грабер ніколи не простив би мені…

— А тепер куди? — запитую її.

— Якщо цікавитесь, можете провести мене. Взагалі-то ви нудна людина, звичайно… Але де є цікаві? Тільки ж ви мене не проведете, і я вам не скажу «куди». Та й яке це має значення?

— Ніякого, — визнаю я. — Просто хотілось почути, звідки почнеться омріяний рейс до щастя.

— Щастя? Ви знаєте, що я невибаглива. Але й не маю жодного наміру старіти на тому горищі, думаючи про позички.

Вона справді не скидається на людину, охоплену трепетом щастя. Ситуація не нова: мрія, що збулася, втрачає свій блиск, навіть якщо він діамантовий. Настають будні. Настають марні спроби втішитись жаданим. Бо те, що раз скуштуєш, здається трохи несмачним. І наближається небезпека того, що якийсь шахрай рано чи пізно звільнить тебе від тягаря легко придбаного капіталу.

Ми ще трохи балакаємо про недавню пригоду, а потім настає момент, коли Розмарі, глянувши на свій годинник, заявляє, що мусить їхати. Ми підводимось, щоб попрощатися. Подаючи мені руку, моя колишня квартирантка говорить:

— Ну, П'єре… Напевне, вже не побачимось…

— Напевне… — машинально повторюю я.

— Ну, поцілуйте ж мене!

Мені незручно перед Бориславом, але ще більш незручно стояти стовпом, після того як ми стільки часу були разом у тому зеленому холі, в тій глухій віллі, серед того загубленого кварталу.

Я нахиляюсь, цілую її й відчуваю на своїй щоці її руку, яка ніби намагається затримати мене ще на мить.

Потім Розмарі рушає до сходів, але, перш ніж ступити на них, знову обертається і махає мені рукою.

— Яка жінка!.. — Чую я голос Борислава.

Так, дійсно. Але, по суті, яка жінка? Блукаєш поміж цими ілюзіями, так і не знаючи до кінця, чи справді розкрив їх. Ілюзії речей, подій, а найбільше людей. Спостерігаєш за ними, поки нарешті не вирішиш: «Ось воно», але потім з'являється якась несподіванка, і ти вирішуєш, що це не «воно», а щось зовсім інше, аби пізніше зрозуміти, що знову помилився, — так само, як з тими дерев'яними матрьошками, коли розкриєш одну, а в ній виявляється друга, а в другій — третя. Тільки у матрьошок це не безконечне: після четвертої або п'ятої добираєшся до останньої. А з деяких людей можеш знімати обгортки без кінця, так і не будучи впевненим, що добрався нарешті до їх справжньої сутності.

Борислав настільки зачарований виглядом моєї приятельки та її імпульсивною вдачею, що замовляє ще по каві, останній, як він обіцяє; ми вже допиваємо її, цю останню, коли на терасі несподівано виростає нова дійова особа, а точніше, нова дама, царствена й імпозантна, немов альпійський масив.

— О П'єре, мій хлопчику! Я по машині зрозуміла, що ти десь поблизу, — спокійно каже Флора, наче ми зустрілися на асфальтованій алеї в Острінгу.

Я підводжусь, щоб знову виконати церемонію знайомства й посадовити пишну самку на сусідній стілець.

— Ви вже поснідали… — констатує вона. — Я також перекусила б…

Білява австрійка приймає замовлення, яке своєю ґрунтовністю перевищує сніданок і межує з обідом. Потім Флора вдоволено спочиває, даючи Бориславу можливість оцінити обриси її могутнього бюста, і докірливо махає мені вказівним пальцем.

— Мусиш дякувати, що я небайдужа до тебе. Бо ти заслуговуєш не знаю чого… за те, що закрив мене з отим у бункері…

— Якщо саме за це, то, я думаю, якраз ти мені мусиш дякувати, дорога Флоро. Це був єдиний спосіб уберегти тебе від куль і водночас від задухи.

— Брехун! — знову махає вона пальцем. — Ти не міг знати, що ще будуть кулі.

— Зате я чудово знав, що люди Бентона десь поблизу. Бентон не поїхав би зі мною в безвість, не давши людям розпорядження їхати за ним.

— Дурниці. Людей Бентона привела ота дурна Розмарі. Вони впіймали її слід, і та привела їх.

— А де вони причепилися?

— Ну, це ціла історія. І не змушуй мене розказувати, поки я не поснідала. Я вмираю з голоду.

Нарешті приходить кельнерка з підносом, який на цей раз особливо перевантажений, бо крім масла, варення й булочок, — загалом обов'язкових частин готельного сніданку, — містить ще й варені яйця, шинку і здоровенний шмат шоколадного торта.

Ми випиваємо ще по каві, — я вже втратив їм лік, — а Флора тим часом спустошує тарілки. Лише добравшись до торта, німкеня виявляє охоту до спілкування.

— Отже, те, що ви нас покинули з тими виродками Тімом і Томом, — також брудний номер, П'єре!..

— Тільки я не автор цього номера: Бентон мене примусив.

— Ми так і подумали. Але з боку Бентона це таки був брудний номер. Бентон одержав те, що заслужив. Не читали? Затриманий…

— Я вже знаю про це. Однак вас їм не вдалося затримати…

— Хто нас затримає, — вона незадоволено дивиться на мене.

— Я маю на увазі тих двох — Тіма і Тома.

— А, тих двох! Це інша справа. Спершу ми з Розмарі взагалі не зрозуміли, що сталося. Подумали, що ваш компаньйон справді викликав вас і що Бентон з властивою йому підозріливістю вирішив вас супроводжувати. Але потім справа занадто затяглася. «Щось мені підказує, що вони змовились, — кажу я до Розмарі. — Вони пішли по діаманти. П'єр знає тайник, а у Бентона, мабуть, є те, що цікавить П'єра, отже, вони вирішили обмінятися, а нас, як останніх дуреп, залишити сидіти й чекати їх тут». — «Звідки ви взяли, що П'єр знає про тайник?» — питає Розмарі. — «Мені досить сьогоднішніх спостережень, — кричу я. — Бо коли ви думаєте, що ми з П'єром цілий день займалися коханням, то я мушу вам заявити, що ви помиляєтесь». — «В такому разі неважко перевірити їх, — пропонує Розмарі, — тому що вони, мабуть, у будинку тієї Віолетти, в Лозанні». — «Треба спочатку знати, де той дім», — кричу я. — «Якщо ви не знаєте, то інші знають, — каже Розмарі. — Але де гарантія, що ви мене не обманете?» — «Хіба тепер час для обману? — кричу я. — Ми дві бідні жінки й мусимо не підсиджувати одна одну, а допомагати одна одній». — «На словах звучить гарно, — і собі кричить Розмарі. — Але де гарантія?» Нарешті мені вдалось переконати її, цю незговірливу жінку, що поки ми з нею тут шукаємо гарантій, ви там викрадете діаманти,