Читати книгу - "Чвара королів"

Мізинець скоїв щось звитяжне під час битви, але схоже, його теж збиралися шанувати.

На ноги звівся пан Кеван.

— З волі та бажання його королівської милості, вірний радник престолу Петир Баеліш винагороджується за видатні послуги короні та державі. Знайте усі, що віднині князь Баеліш вступає у володіння замком Гаренгол з усіма підвладними йому землями та маєтностями, де матиме стіл і правитиме як коронний намісник на Тризубі. Сказане володіння надається Петирові Баелішу, його синам та онукам на віки вічні, а все інше панство Тризубу переходить до нього у значкове підданство. Така є воля короля зі згоди Правиці та малої ради.

Стоячи навколішки, Мізинець підняв очі до короля Джофрі.

— Покірно дякую, ваша милосте, за високу честь. У таку хату і синів з онуками треба — страх. Час мені подумати, щоб їх завести.

Джофрі засміявся, а з ним і весь двір. «Коронний намісник на Тризубі» — зважила Санса подумки, — «і князь Гаренголу». Вона не розуміла, з чого він так втішається — шана була така ж порожня, як новий титул Галина Вогнечарника. Усі знали, що Гаренгол зурочено. До того ж Ланістери навіть не тримали його зараз у своїх руках. Панство Тризуба присягало Водоплинові та дому Таллі, а зараз ще й Королю-на-Півночі; Мізинця як зверхнього володаря ніхто з них не визнає. «Хіба що їх примусять. Хіба що мого брата, дядька та діда переможуть і вб’ють.» Від такої думки Санса занепокоїлася, але наказала собі не перейматися дурницями. «Робб їх усіх побив, як схотів. Треба буде — то поб’є і Мізинця.»

Того дня висвятили більше як шість сотень нових лицарів. Усі вони відстояли всенощне бдіння у Великому Септі Баелора і перетнули місто босоніж, щоб довести сумирність душі та серця. Зараз вони виходили наперед у сорочках грубої вовни і отримували висвячення від Королегвардії. Дійство тривало довгенько, бо в місті лишилося тільки троє Братчиків Білого Меча. Мандон Мур загинув у битві, Хорт зник без сліду, Арис Дубосерд перебував у Дорні коло принцеси Мирцели, а Хайме Ланістер сидів у Робба Старка в полоні. Тому Королегвардія наразі складалася з Балона Лебедина, Мерина Транта і Озмунда Кіптюга. Отримавши лицарство, кожен воїн підводився, оперезувався пасом з мечем і ставав попід вікном. Дехто після проходу містом мав скривавлені ноги, та всі, як здалося Сансі, стояли гордовито і прямо.

Коли нарешті усі нові лицарі отримали свої звання, люд у палаті вже знудився і хвилювався — а найбільше з усіх король Джофрі. Дехто з галереї почав потроху вислизати, але панство унизу опинилося в пастці, бо не могло собі дозволити піти без королівської ласки. Втім, судячи з того, як Джоф совався на Залізному Престолі, він би радо відпустив усіх. Та на жаль, денні труди ще не скінчилися. Тепер до палати заводили тих, кому монета лягла іншим боком.

Бранці являли з себе не менш зацне товариство, ніж переможці. Серед них були: старий жовчний князь Кельтигар Червоний Краб; пан Боніфер Доброчесний; князь Естермонт, ще старіший за Кельтигара; князь Варнер, що прошкутильгав усією палатою на потрощеному коліні, але не прийняв допомоги; посірілий обличчям пан Марк Мулендор, що втратив ліву руку до ліктя; лютий і завзятий Рудий Ронет з Грифонового Сідала; пан Дермот із Мокрохащів; князь Вілум і його сини Йосуа та Еліас; пан Джон Фосовей; пан Тімон Пошарпаний; Ауран, байстрюк Плавня; князь Стадмон на прізвисько Грошолюб; а з ними ще кількасот інших.

Ті, які перебігли на інший бік під час битви, мусили всього лише принести присягу Джофрі. Але ті, хто бився за Станіса до гіркого кінця, зараз мали власними словами вирішити свою долю. Якщо вони благали прощення за зраду і обіцяли надалі зберігати вірність, то Джофрі вітав їх повернення до королівського миру, відновлював їхні маєтності, права та привілеї. Але жменька найзавзятіших лишилася непримиренною.

— Не думай, що все скінчено, хлопчисько! — загрозливо попередив байстрюк котрогось із Флорентів. — Господь Світла захищає короля Станіса нині й на віки вічні! Усі твої мечі та підле лукавство не допоможуть, коли настане його час.

— Твій настане просто зараз.

Джофрі махнув панові Ілину Пейну, щоб той вивів зухвальця і стяв йому голову. Але не встигли ще його потягти геть, як похмурий лицар з вогняним серцем на вапенроку скричав:

— Станіс — наш істинний король! На Залізному Престолі сидить чудовисько! Покруч, народжений від кровозмісу!

— Мовчати! — заревів пан Кеван Ланістер.

Але натомість лицар закричав гучніше:

— Джофрі — чорний хробак, що глитає серце держави! Морок — його батько, смерть — його мати! Знищте підле створіння, поки він не потопив вас усіх у чорній безодні гріха! Знищте їх усіх — королеву-хвойду і короля-хробака, ницого карлика і лукавого павука, викорініть отруйне сім’я з лиця землі! Рятуйтеся, рятуйте свої душі! — Один золотокирейник збив воїна з ніг, але той не припиняв волати. — Прийде полум’я і очистить вас! Король Станіс повернеться!

Джофрі скочив на ноги.

— Король тут я! Вбийте його! Вбийте негайно! Я наказую!

Він люто, з ненавистю рубонув рукою навідліг… і заверещав з болю, коли рука втрапила на один з гострих сталевих зубів, що стирчали навколо. Яскраво-червоний грезет рукава просяк кров’ю і потемнів.

— Матусю! — заскиглив він.

Поки всі дивилися на короля, лицар на підлозі якось спромігся висмикнути в золотокирейника списа і, підпираючись ним, зіп’ястися на ноги.

— Престол не бажає терпіти його на собі! — заволав лицар. — Це не король!

Серсея прожогом кинулася до сина, але князь Тайвин лишився нерухомий, наче камінь, лише підняв палець, і наперед вийшов пан Мерин Трант з оголеним мечем. Кінець був швидкий та брутальний: золотокирейники схопили лицаря за руки, той ще раз вигукнув «Це не король!», і пан Мерин прохромив йому груди клинком.

Джоф упав до обіймів своєї матінки. До них заспішили три маестри і вивели короля крізь двері за престолом. Тоді разом загомоніла уся палата. Коли золотокирейники витягали геть труп, він лишив слід яскравої крові на кам’яній підлозі. Пан Баеліш пестив борідку, а Варис шепотів щось йому на вухо. «То всіх тепер відпустять чи ні?» — зацікавилася Санса. Зо два десятки бранців ще чекали, але навіщо — присягати на вірність чи вигукувати прокляття? Цього ніхто не міг знати.

Князь Тайвин звівся на ноги.

— Продовжимо, — оголосив він сильним чистим голосом, який припинив усі балачки. — Хто бажає просити пробачення за свою зраду, виходьте