Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

далеко від себе робочих інструментів: ключів, молотків та кувалд. Ці трудяги, вочевидь, приходили сюди на обід, а ввечері — перехилити чарчину після важкого дня. Повітря було важким і ядучим. Тхнуло потом, мастилом, дешевим тютюном і підгорілою їжею.

— Ось там непогане місце, — сказав журналіст, вказуючи пальцем на вільний столик під стіною.

— По-вашому, нас тут не підслухають? — криво посміхнувся Вістович, після того як вони сіли й замовили грінки і випивку. Він підозріло роззирнувся довкола себе.

— Облиште, — хмикнув Франк у відповідь, — цим людям до сраки наші з вами балачки. Це по-перше...

— А по-друге?

— А по-друге, я довіряю їм значно більше, ніж усім тим буржуям зі стерильних кав’ярень на Унтер-ден-Лінден[26]. Розумійте це, як хочете.

— Що ж тут розуміти, — стенув плечима комісар, — доволі однозначні слова.

— Мені за них не соромно! — випалив раптом журналіст. — Чули, що твориться в Росії? Звичайному народові там увірвався терпець. Людей, що повстали проти гніту буржуазії, не спинили навіть розстріли. Після Кривавої неділі[27] народний гнів тільки посилився! Я захоплююся росіянами! Вони показують нам приклад.

— Приклад чого? — не втримався Вістович.

— Як слід боротися з правлячим класом. Як із хворобою, проти якої існують лише одні ліки — Революція!

Франк раптом замовк, мовби злякався власного голосу. Помовчавши трохи, журналіст вирішив підвестися з-за столу.

— Я краще піду, пане Вістовичу. Чорт його знає, хто ви такий... Може, один із них.

— Стривайте, — зупинив його той і виклав на стіл свої поліційні документи. — Ось перевірте, я підданий Австро-Угорщини, і мені начхати, що тут у вас коїться. Єдине, що мене цікавить, — убивство Лютке.

Журналіста це, здається, заспокоїло.

— Ну, гаразд, — сказав він, — то що вам відомо? Що за нові деталі ви хотіли розповісти?

— Чи знали ви, що першою мертвого поліцейського знайшла жінка?

Очі Франка зблиснули.

— Ні, не знав. А хто вона? Його коханка?

Вістовича пересмикнуло.

— Не думаю.

— Тоді хто?

— Поки що не можу вам сказати. Назвімо її Фрау N.

— А ця Фрау N — ваша знайома?

— Так.

— Що ж, цікаво.

Зрозумівши, що цей журналіст у нього на гачку, Вістович нарешті зміг розслаблено спертися на спинку крісла і спокійно закурити.

— Тепер ваша черга, — сказав він.

Франк дочекався, коли огрядна кельнерка поставить перед ними грінки й горілку, а тоді промовив:

— Виходить нечесно, бо я можу розповісти вам більше, але нехай...

Піднісши до рота склянку з випивкою, журналіст зробив жадібний ковток, а тоді продовжив:

— Лютке вів справу вбивства дуже багатого банкіра на ім’я Штефан Дрезен. У жовтні його знайшли мертвим у парку Фрідріхсгайн.

— Так, ви писали це в своїй статті, — зауважив комісар.

— Але не писав, що перед цим йому доручили вести ще одне слідство: загибель такого собі Фелікса Ціммермана, якого знайшли мертвим в озері біля Курніка. Це курорт неподалік Позена... Схоже, в Кріпо вважають, що ці два вбивства між собою пов’язані. Інакше не доручили б їх одному слідчому.

— Гадаєте, Лютке натрапив на щось, що пов’язує ці злочини між собою?

— Або на когось...

Франк випив знову, після чого з апетитом захрумкотів грінкою. Дочекавшись, доки той прожує, Вістович запитав:

— А чим зазвичай займався цей Лютке? Йому часто доручали розслідувати злочини такого штибу?

— Не знаю, — розвів руками журналіст, — всі вони в Кріпо займаються доволі різними справами. Хоча, ваша правда... Цей слідчий не належав до відділу вбивств. Просто смертельних злочинів зараз у Берліні стільки, що поліційному керівництву доводиться залучати детективів з різних підрозділів. Мені здається, що спеціалізацією Лютке були різноманітні таємні товариства... Ну, там сектанти, масони... Ви розумієте.

— А вбивство самого Лютке не здалося вам схожим на який-небудь обряд? — раптом запитав комісар.

Журналіст завмер просто з надгризеною грінкою біля рота.

— Про це я не подумав, — сказав він, — отже, ви вважаєте, що...

— Я тільки припустив.

— Так, але припущення доволі слушне. Треба перевірити цю версію.

— Тоді зустріньмося, скажімо, післязавтра в цій самій кнайпі. Гадаю, в кожного з нас будуть якісь нові здогадки або знахідки.

Франк важко зітхнув.

— Чесно кажучи, пане Вістовичу, я більше не уявляю де і що шукати. В помешкання Лютке я прийшов з відчаю. Сподіваючись, що натраплю на яку-небудь цікавинку випадково. Найпевніше, мені доведеться покинути цю тему й писати про щось інше.

Комісар хвилину помовчав.

— А чи знаєте ви ім’я слідчого, який перейняв на себе справи Лютке?

— Ні.

— А того, хто розслідує його смерть?

— Також не знаю. Цього разу в Кріпо все приховують.

— І правильно роблять, — зауважив Вістович. — Тоді ось що: спробуйте дізнатися, що сталося з тілами вбитих.

— Що ви маєте на увазі? — не зрозумів журналіст. — Банкіра, наприклад, поховали в його рідному місті.

— А Ціммермана?

— Не знаю... Гаразд, перевірю.

— Чудово.

Комісар звівся з-за столу й одягнув свого плаща й капелюха.

— Тоді побачимося за два дні.

— У цей самий час?

— Якщо вам зручно.

— Цілком.

Вони попрощались, і Вістович, вийшовши на вулицю, з приємністю вдихнув на повні груди свіжого повітря. Тепер йому важко уявлялося, як він міг сидіти всередині. Подумки комісар радо відзначив, що робітничі кнайпи у Львові, десь на Замарстинові, наприклад, таки значно затишніші.

Прискоривши крок, Вістович подався убік залізничної станції, маючи намір повернутися в Шпандау та, по можливості, знову поговорити з Анною. Важливо було, щоб вона в деталях пригадала свою розмову з Лютке. Її спогади — це єдине, що він мав у цій справі. Принаймні поки що. Можливо, сьогодні вона почувається краще, тому й розповідь її буде змістовнішою.

Втім, більше за все комісару хотілося повернутись додому й не ризикувати кар’єрою. Побачивши вчора Анну і відчувши її ставлення, він зрозумів, що допомагатиме просто тому, що дав слово. Про жодні почуття більше не йшлося.

Чоловік пройшов пустирем, а потім дорога вкотре повела його під масивний бетонний міст. «Берлін запам’ятається мені цими мостами», — подумав комісар, дослухаючись до хрускоту щебеню під взуттям. Йти залишалося недовго, тому Вістович більше не поспішав. Поїзд до Шпандау з тутешньої станції мав би відходити лише за півгодини.

За наступним поворотом Вістович зненацька побачив перед собою авто. Нічого дивного в