Читати книгу - "Королі і капуста"

X. ТРИЛИСНИК І ПАЛЬМА

Одного вечора, коли не було вітру й Кораліо мовби ще ближче присунулось до ґрат пекла, біля фотографічного закладу Кйоу і Кленсі зібралось п’ятеро чоловіків. Отак у всіх жарких екзотичних місцях на землі білі люди, скінчивши денну працю, сходяться на бесіду, щоб огудливою критикою чужого закріпити за собою право на свою велику спадщину.

Джонні Етвуд лежав на траві роздягнутий, як каріб, і ледве чутно теревенив щось про холодну воду, якої так багато в затінених магноліями колодязях його рідного Дейлсбурга. Докторові Греггу, з поваги до його бороди та щоб увільнитись від його неминучих медичних історій, — віддано гамак, натягнутий між дверима та гарбузовим деревом. Кйоу виніс на вулицю столик з начинням для глянсування фотографій. З усієї групи він один не сидів без діла. Безперервно з-під валків глянсувального приладу з’являлись готові зображення громадян Кораліо. Гірничий інженер Бланшар, француз, у легенькому полотняному костюмі, сидів, мовби не помічаючи духоти, і спокійно стежив крізь окуляри за димом своєї сигарети. Кленсі сидів на східцях і курив коротеньку люльку. У нього свербів язик. Інші так розм’якли від задухи, що являли собою просто-таки ідеальну аудиторію для оповідача.

Кленсі був американець із ірландським темпераментом і смаками космополіта. Природжений волоцюга, він брався за всяку роботу, але ненадовго. Цинкографія — одне з багатьох покликань, які звабили його непосидющу натуру. Іноді він здавався на умовляння й оповідав про свої подорожі з надзвичайною безпосередністю, простими, яскравими словами. Сьогодні, судячи з деяких симптомів, він збирався дещо розголосити.

— Першорядна погода для флібустьєрства, — почав він. — Це нагадує мені той час, коли я пробував визволити один народ з кривавих пазурів тирана. Важка то була робота. І спину ломило, й на долонях були мозолі.

— Я не знав, що ви віддавали свій меч пригнобленим народам, — промимрив Етвуд, лежачи на траві.

— Віддавав, — сказав Кленсі. — Але його перекували на рало.

— Якій же це країні так пощастило — скористатись вашою допомогою? — безтурботно відгукнувся Бланшар.

— Де Камчатка? — запитав Кленсі, начебто без видимого зв’язку з попередньою розмовою.

— Десь аж за Сибіром, біля полюса, — невпевнено відповів хтось.

— Я так і думав. Це там, де холодно, — сказав Клеп-сі, задоволено кивнувши головою. — Я завжди чомусь плутаю ці дві країни. Отже, це було у Гватемалі, де жарко. Там мені довелося боротись. Ви знайдете її па карті. Це в тому місці, яке називають тропіками. З ласки провидіння, вона лежить на березі моря, так що географ може писати назви міст просто на воді. Кожна назва — завдовжки з дюйм, дрібними літерами, та ще й різними іспанськими діалектами і, по-моєму, такої самої синтаксичної системи, від якої злетів у повітря «Мейн»«Мейн» — американський крейсер, висаджений у повітря в 1898 р. на рейді Гавани (Куба), що стало приводом для іспано-американської війни.. Так от у цю країну я й подався сам-один, хотів скинути там деспотичний уряд з допомогою своєї кирки — одноствольної та ще й незарядженої. Ви не розумієте, звичайно. Тут потрібне пояснення, обґрунтування.

Це було в Новому Орлеані, вранці, на початку червня. Стою я на пристані, дивлюсь на кораблі. Бачу — якраз насупроти мене лагодиться відпливати невеличкий пароплав. Із труб іде дим, роботяги носять у трюм ящики — таких ящиків на пристані цілі гори. Ящики величенькі — футів два завширшки й приблизно чотири завдовжки, і досить важкі на вигляд.

Знічев’я я підійшов до тих ящиків. Серед них один був розбитий. З цікавості я трохи підняв покришку й зазирнув усередину. Ящик був набитий гвинтівками системи Вінчестер.

«Он як, — кажу я сам собі. — Хтось хоче обійти закон про нейтралітет. Хтось комусь допомагає озброєнням. Куди ж повезуть оці пукалки?»

Чую, хтось кашлянув позад мене. Обертаюсь — переді мною маленький, кругленький товстун. Обличчя в нього темне, костюм білий і на пальці — діамант на чотири карати. Кавалер хоч куди. Дивиться так, ніби хоче запитати й зарані просить вибачення. Схожий на іноземця — чи то з Росії, чи то з Японії, а може, й з архіпелагів.

— Тсс! — каже товстун, мовби збираючись відкрити мені таємницю. — Чи не буде сеньйор такий добрий, чи не погодиться він зберегти в секреті те, що випадково побачив, щоб люди на кораблі не дізнались? Сеньйор буде джентльменом і не скаже про це нікому ні слова.

— Мусью, — відказав я, бо мені здалося, що він француз, — дозвольте запевнити вас: Джеймс Кленсі нікому не викаже вашої таємниці. До цього дозвольте додати: вів ля ліберте! — хай живе свобода! Коли почуєте, що якийсь Кленсі заважає революціонерам скинути уряд, зараз же напишіть мені.

— Сеньйор дуже добрий, — каже темнолиций товстун, посміхаючись у свої чорні вуса. — Чи не хочете піднятись на пароплав і випити склянку вина?

Оскільки я — Кленсі, то не минуло й двох хвилин, як я вже сидів із тим закордонним мусью за столиком у каюті, а па столику стояла пляшка. Я чув, як гупали важкі ящики, падаючи в трюм. По-моєму, в усіх тих ящиках було не менше як дві тисячі вінчестерів. Ми випили пляшку, й темнолиций замовив ще одну. Дати Кленсі випити — все одно, що спровокувати громадянську війну. Я багато наслухався про революції в тропічних країнах, і мені заманулося встряти в яку-небудь.

— Що, мусью, — сказав я, підморгнувши, ніби теж причетний до справи, — хочете розворушити вашу батьківщину?

— Так, так! — сказав чоловічок, стукнувши кулаком об стіл. — Настануть великі зміпи! Годі гнобити народ та дурити його брехливими обіцянками! Попереду великі діла! Так. Наші сили скоро, дуже скоро вдарять у столиці! Carrambos!

— Carrambos, тобто віва, як я вже говорив, — відповідаю я, п’яніючи від ентузіазму та вина. — Хай же стародавній трилисник... вибачте, бананова лоза, або ревінь, чи яка б там не була емблема вашого пригніченого народу, вічно живе й зеленіє!

— Дуже вдячний вам, — каже товстун, — за ваші дружні висловлювання. Нашій справі найбільше бракує надійних людей, здатних до всякої роботи. О, якби генерал де Вега мав у своєму розпорядженні хоч одну тисячу сильних, відданих людей! Він укрив би славою нашу батьківщину. Важко, дуже важко знайти хороших людей для нашої справи.

— Слухайте, мусью, — кажу я, перехиляючись через стіл і хапаючи його за руку.