Читати книгу - "Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України"

і тривала протягом року. Важливим напрямком роботи мирної конференції стало вирішення долі народів, які почали державотворення після розпаду Російської, Османської і Австрійської імперій, а також переділ кордонів між старими та новими державами. До Парижа виїхали кілька десятків національних делегацій з обґрунтуваннями територіальних претензій своїх старих і нових держав.

Польське й українське питання на Паризькій мирній конференції з точки зору Антанти мали спільну рису: обидва національні рухи претендували на окремі території як переможеного ворога (Австро-Угорщини), так і союзника, який зазнав військово-політичного краху (Російської імперії). В Антанти було різне ставлення до майбутнього територій цих двох розколотих імперій. Колишня Російська імперія загалом не сприймалася як територія для самовизначення народів. Представлену білим рухом Росію продовжували розглядати як союзника, стара територія якого мала бути збереженою. Одним із винятків із цього принципу була російська Польща (Конгресувка). Як уже зазначалося, вимога відновлення незалежності Польщі була сформульована як окремий 13-й пункт декларації президента Вільсона — активного учасника Паризької мирної конференції. Західні країни могли також посилатися на обіцянки ще царського Петрограда відновити польську автономію, а також на визнання права Польщі на незалежність Тимчасовим урядом Росії. Французька дипломатія розглядала відновлену польську державу як геополітичну противагу Німеччині на сході — послідовно антинімецьку і більш лояльну Парижу, ніж Росія.

Бачення майбутніх польських кордонів суттєво відрізнялося: поляки вимагали рахуватися з принципом історичних прав, натомість Антанта відстоювала критерій етнічної належності та самовизначення населення територій. Послідовним супротивником включення до Польщі етнічно непольських територій був голова британської делегації, прем’єр-міністр Девід Ллойд Джордж. Він закидав полякам порушення ними принципу самовизначення населення окупованих територій, що в майбутньому могло призвести до внутрішньої дестабілізації Польщі. Насправді ж Ллойд Джордж намагався запобігти конфлікту Польщі з білою Росією.

У гіршій ситуації опинилася наддніпрянська УНР, відновлена в другій половині грудня 1918 р., після повалення гетьманату. По-перше, вона розглядалася Антантою як невід’ємна складова частина Росії, і лідери білого руху особливо на цьому наполягали. По-друге, зіграла роль багаторічна пропаганда про існування «триєдиного російського народу»: на Заході вірили в національну самобутність грузинів, литовців, фінів, але не «малоросів». По-третє, під час Першої світової війни офіційний Київ мав історію відносин із Центральними державами, ворогом Антанти, і це не додавало йому престижу. Більш того, керівництво УНР було відверто лівого спрямування, а більшовики діяли під маркою «Радянської України», що сприяло формуванню асоціативного ряду між українським національним рухом та більшовизмом у сприйнятті лідерів Антанти. І найголовніше, через військові поразки УНР не могла ефективно контролювати свою територію, що наводило на думку про недостатню підтримку її місцевим населенням та безперспективність її боротьби. Усі ці міркування, й без того поширені серед західних політиків, підкріплювалися суголосною антиукраїнською пропагандою поляків та росіян у Парижі.

Кращі шанси на визнання Антантою мала ЗУНР як колишня частина Австро-Угорщини: «клаптикова імперія» підлягала розподілу за етнічним критерієм згідно з 10-м пунктом декларації Вільсона. Західна Галичина без жодних застережень визнавалася частиною Польщі, але всупереч історичним претензіям Варшави лідери Антанти знали про непольський характер Східної Галичини. Ллойд Джордж виступав проти включення до Польщі всієї Галичини, посилаючись на принцип самовизначення населення і міркування про майбутні проблеми з національними меншинами. Прихованим мотивом лобіювання незалежності ЗУНР британською делегацією було бажання отримати від українців концесію на розробку Бориславсько-Дрогобицького нафтового басейну. Натомість голова французької делегації прем’єр-міністр Жорж Клемансо рішуче став на захист польських амбіцій у Галичині. Для нього пріоритетом було створення великої потужної польської держави, здатної стримувати головного геополітичного суперника Франції — Німеччину, а також протистояти комуністичній експансії в Європу. Велика територія — те, що на думку Ллойд Джорджа, послаблювало Польщу, — на переконання Клемансо, посилювало її.

На Паризькій мирній конференції Польщу представляла делегація на чолі з головою Польського національного комітету Романом Дмовським та прем’єр-міністром І. Падеревським. Поляки збагнули, що свої територіальні претензії варто не лише підкріплювати історичною аргументацією, але також намагатися використовувати етнографічну. Під час переговорів із Ллойд Джорджем І. Падеревський виступав проти проведення плебісциту на території Східної Галичини. За його словами, уся Галичина мала бути передана Польщі, оскільки її абсолютно неможливо етнографічно розмежувати — у центрі регіону українського населення більше, ніж біля його кордонів; найвіддаленіші райони є більш польськими, ніж, наприклад, околиці Львова, тому в чистому вигляді неможливо застосувати етнографічний критерій.

Польські претензії на колишні території Російської імперії були викладені у березні 1919 р. в «Ноті Польської делегації на Мирній конференції у справі східних кордонів Польщі». У цьому документі, складеному Романом Дмовським, зазначалося, що історичні польські землі охоплюють території Речі Посполитої перед першим поділом 1772 р. Новий східний кордон мав лише поправити ці межі. Стверджувалося, що на момент польських поділів більшість населення цієї території, передусім освічені верстви, відчували себе поляками. За переконанням Дмовського, населення крайніх східних регіонів Першої Речі Посполитої (Київщини, східних частин Волині, Поділля, Білорусі) почали втрачати польську ідентичність лише з 1860-х рр., після придушення останнього польського повстання. Причиною цього було усунення освічених польських верств та шалена антипольська пропаганда Росії. Як наслідок, місцеве населення було русифіковане, а втративши провідну освічену верству, стало схильним до анархії і дезорганізації. Відновлена Польща готова відмовитися від своєї східної периферії та будувати державу там, де залишився міцний польський елемент, здатний переважити своїм впливом решту місцевого населення. Відповідно до цього Роман Дмовський пропонував включити до Польщі більшість території Волині і західну частину Поділля. На українській ділянці польський кордон мав проходити по лінії на захід від Овруча та Звягеля (Новограда-Волинського) через місце стику Ізяславського, Острозького та Звягільського повітів, далі на південь вздовж східної межі Ізяславського і Старокостянтинівського повітів до виходу на межі Летичівського і Проскурівського повітів, далі на південь до річки Ушиця біля містечка Зіньків і вздовж Ушиці до Дністра, за яким була Румунія. Пропозиції польської делегації на Паризькій мирній конференції стали відомі як «лінія Дмовського».

Під час роботи Паризької мирної конференція «лінія Дмовського» була відхилена, а питання східного кордону Польщі стало предметом врегулювання польсько-українського конфлікту в Галичині та відносин Польщі з учасниками громадянської війни на території колишньої Російської імперії.

Початок роботи Паризької мирної конференції збігся в часі із завершенням політико-правових процедур щодо приєднання ЗУНР до УHP. Протягом грудня 1918 — січня 1919 р. було укладено низку підготовчих угод, які передували Акту Злуки 22 січня 1919 р. Галичани розраховували отримати допомогу великої і, як спочатку здавалося, потужної УНР у територіальному конфлікті з Польщею. Тим часом діячі Директорії в Києві вирішували питання закріплення власних позицій в охопленій