Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

цих подій — переказ Юстином твору Помпея Трога — навіть у вкрай лаконічному повідомленні підкреслює: головною здобиччю стали раби та коні, а золота і срібла скіфи не мали.

Втім, згадана поразка не стала катастрофічною, щонайменше до кінця IV ст. до н. е. скіфи залишалися одним із головних політичних гравців у Північному Причорномор’ї. 331 р. до н. е., скіфи прийшли на допомогу мешканцям Ольвії, яку тримав в облозі Зопіріон, один із полководців Александра Македонського, намісник Фракії. Скіфи не тільки змусили Зопіріона зняти облогу, а й повністю знищили його корпус. Невдовзі, близько 328—327 р. до н. е., цар Боспору Перісад І воював з якимось скіфським царем. Відомості щодо цього конфлікту вкрай скупі, однак є підстави припускати, що боспорити здобули перемогу із значними труднощами.

Ще два десятиліття по тому, 309 р. до н. е., скіфи брали активну участь у династичній боротьбі синів Перісада І, які сперечалися за боспорський престол після смерті батька. Тридцяти-тисячний скіфський контингент був основними силами війська старшого з братів, законного спадкоємця Сатира II, та забезпечив йому перемогу в битві на р. Фат (імовірно, один із допливів Кубані). Щоправда, Сатир був поранений і невдовзі помер, а конфлікт у цілому закінчився на користь його супротивника Євмела. Проте показово, що син та потенційний спадкоємець Сатира Перісад, утікаючи від різанини, яку влаштував Євмел своїм родичам, знайшов притулок при дворі царя скіфів Агара. Саме Агар, як припускають, був союзником Сатира у війні з Євмелом, тож сподівання Перісада на надійний захист були не примарними.

Події останніх років IV ст. до н. е., власне, можна вважати останніми в політичній історії Великої Скіфії. На жаль, античні автори надають відомості лише про елліно-скіфські стосунки. Про те, що коїлося в глибині Скіфії, ми можемо судити лише за археологічними матеріалами. Варто зазначити, що протягом IV ст. до н. е. поступово згасає життя і на пам’ятках т. зв. лісостепової Скіфії, а матеріали III ст. до н. е. зустрічаються на зазначених пам’ятках радше як винятки. Можливо, екологічні та економічні негаразди торкнулися й цього населення, а не лише мешканців Степу.

Відсутні в писемних джерелах певні відомості й про «сарматське завоювання» Скіфії. Уже зазначалося, що антична традиція змальовує ці події мало не як блискавичну військову акцію. Але таке бачення пропонують не очевидці й навіть не сучасники подій, а автори, котрі жили щонайменше 200—250 років по тому. Археологічна картина значно відрізняється. Поодинокі сарматські комплекси кінця IV—III ст. до н. е. на схід від Дону є свідченнями короткотривалих військових акцій, набігів, що здійснювалися сарматами на номінально контрольовану скіфами територію. Кардинально ситуація змінюється лише на зламі III—II ст. до н. е., коли сармати (точніше, дві сарматські орди, роксолани та язиги) перетинають Дон і опановують степову частину Дніпро-Донського межиріччя. Те, що згадані простори стають саме територією постійного кочування сарматів, засвідчують курганні могильники, які змінили поодинокі поховання.

Дніпро залишався західним кордоном Сарматії до середини I ст. до н. е., хоча набіги на Правобережжя, судячи з небагатьох поховань, скарбів та поодиноких знахідок, сармати протягом II — першої половини І ст. до н. е. здійснювали. Показово, що до рубежу ер сарматські комплекси відсутні також у Криму. Імовірно, експансію сарматів далі на захід та південь стримували т. зв. «малі Скіфії». Саме в степовому Криму, а також у Буджаку та Добруджі кочували невеликі скіфські орди, що спромоглися зберегти традиційний спосіб життя протягом кризового III ст. до н. е. Слід зазначити, що невдовзі, протягом першої половини II ст. до н. е., кочовий спосіб життя стане прерогативою лише верхівки пізньоскіфського суспільства, а основна маса населення перейде до осілості та орієнтованого на хліборобство господарства.

Окремою проблемою залишається розуміння пізньоскіфського осередку, представленого ланцюжком городищ уздовж нижньої течії Дніпра (здебільшого правого берега в межах сучасної Херсонської обл.). Ці городища засновуються не раніше від останньої третини II ст. до н. е., а їхня матеріальна культура є доволі строкатою: окрім рис, притаманних пізнім скіфам, присутні гетські, сарматські та еллінські особливостей. Тож походження цього населення з більшою імовірністю слід пов’язувати не з територіально ближчою кримською Малою Скіфією, а з Добруджею та пониззям Дністра.

Культурні трансформації протягом III ст. до н. е. у лісостеповій смузі сучасної території України досить складно співвіднести з якимись певними історичними подіями чи конкретними історичними народами. Ключову роль у цих трансформаціях відіграв потік мігрантів, котрі були вихідцями з теренів, обмежених Рейном, південним узбережжям Балтики, Віслою та Карпатами. Протягом третьої чверті І тис. до н. е. в цій зоні склалися та побутували так звані латенізовані археологічні культури. Якщо латенська культура є «археологічним відбитком» історичних кельтів, то терміном «латенізовані» позначають старожитності, що мають яскраве латенське забарвлення, але в носіях яких вбачають не кельтів, а представники інших етнічних груп.

Власне кельти, носії латенської культури, дісталися тільки крайнього заходу сучасної території України, Закарпаття. Їхні пам’ятки, найбільш відомою серед яких є Галиш-Ловачка на околиці теперішнього Мукачева, розташовані вздовж верхньої течії Тиси та її приток. Не виключено, що якісь невеликі групи кельтів перетинали Карпати, про що свідчать поодинокі знахідки на схід від них та унікальний комплекс із поселення Бовшів на Івано-Франківщині. Однак безпосередній вплив латенської культури на населення східноєвропейських земель був мінімальним, значно більше позначилися опосередковані впливи, що були пов’язані з переселенням носіїв латенізованих старожитностей.

Від середини І тис. до середини І ст. до н. е. кельти домінували на обширах Європейського Барбарікуму, а притаманна їм латенська культура впливала на технологічний розвиток та естетичні смаки сусідніх варварських племен. Зокрема, зоною такого впливу були території сучасних Німеччини й Польщі, які в зазначений період замешкували (пра)германці та, що не виключено, носії інших мов. Найстаршим явищем серед латенізованих культур цього регіону була ясторфська археологічна культура. Саме в її ареалі вбачають вихідний регіон, звідки мігранти в останні десятиліття III — перші десятиліття II ст. до н. е. рухалися на південний схід. Причини, що спонукали цю людність до переселення на значну відстань, залишаються предметом дискусії. Проте сам факт цього переселення, зафіксований змінами археологічної картини на обширі від Карпат до Дніпра й від Південної Білорусі до Черкащини, твердо встановлено.

Ці мігранти у більшості випадків приходили не на спустілі землі. Уже йшлося про те, що криза III ст. до н. е. позначилася не лише на степовій, а й на лісостеповій Скіфії, де помітно скорочується кількість замешканих пам’яток. Тож економічні та демографічні негаразди були спільними для всієї системи, що склалася у Великій Скіфії, але,