Читати книгу - "Заради майбутнього"

не вважаєте, що хлопцеві трохи холодно? — далі іронізував пілот. — Хоча б курточку на нього накинули, а то сидить у самих шортах. Тут –7 °C за бортом!

— Хто у… у… у… самих шортах? — у диспетчера важка форма правця.

У розмову встряв інший літак, який щойно піднявся в повітря з аеропорту й набирав висоту, прямуючи на північ від української столиці:

— Диспетчерська, у когось із ваших учора був день народження? Видно, гарно погуляли. — Пауза. — Чи… о, пардон!.. у вас же сьогодні День незалежності. Забув, вибачайте.

На радарах у цьому місці порожньо, проте диспетчер нарешті зрозумів, що його не розігрують.

Шоу триває. З півдня до аеропорту Бориспіль підлітає турбопропелерний Ан-24, рейс 1726 з Одеси. Диспетчер схилився над радаром, пожираючи поглядом квадратик із підписом 1726. Турбопропелерний Ан-24 рухається повільніше за реактивні «Boeing» чи «Airbus», а отже, пілот має більше часу, щоби стежити за різними капостями на ешелоні.

— Диспетчерська…

— Так, борт сімнадцять-двадцять-шість.

— Я мушу вам дещо сказати.

Диспетчер перехрестився сам і перехрестив мікрофон:

— Кажіть.

— По-моєму, донецькі вигадали новий спосіб ховати трупи від міліції.

Диспетчер навідмаш торохнув лобом об стіл.

— 1726, опишіть, що ви бачите… навіть якщо вам здається, що такого ви бачити не можете.

— Бачу худорлявого хлопчину років двадцяти. Ширяє тут на стільчику.

— На стільчику?

— Підтверджую.

— 1726, він намагається подати якісь знаки?

— Диспетчерська, я думаю, він мертвий.

— 1726, ч… чому ви так думаєте?

— Сумніваюся, що живий на таке погодився б…

І тоді бідолашний диспетчер здався, вирішивши, що безповоротно з’їхав із глузду.

7

— Зиновію, вставай!

— Ге-е…

— Вставай! Чуєш? Твій Степан полетів!

— Йдіть на хер…

Хтось із сусідів наважився та заліпив Ревуну два розмашисті ляпаси. Лясь-лясь!

— Га?! Що?! — Чоловік нарешті сів на ліжку.

— Прокидайся, чорти б тебе вхопили! Стьопа полетів!

— Куди полетів?

— Туди!

Зиновій Гордійович несамохіть задер підпухле після сну обличчя й подивився на стелю.

— Що? Що ви, в біса, мелете?

— Полетів, я тобі кажу! Зиновію, твій син ПОЛЕТІВ!

— Мамо рідна, туди?! Господи! — Зиновій пополотнів від лячної здогадки, губи посіріли. — Стьопа помер?!

— Та ні!.. — Сусід мотнув головою й замислився. — Ну, принаймні відлітав він іще живим… — І взявся переповідати все, що на той час спромоглися витягти з Мар’янчика Тихого.

Остаточно прочунявшись, Зиновій Ревун пошкутильгав до сараю заводити І-153 — рятувати сина. На жаль, поршневий двигун, який простояв у хліві майже два десятки років, завести не вдалося, біплан навіть не чмихнув, тож усе, що міг удіяти Зиновій, — це дибати за вітром і виглядати Степана в небесах. Через півгодини до нього приєдналися найближчі друзі й родина, а ще через годину за Стьопою чесало все село.

Вітер помінявся, і геліостат понесло на захід, до Дніпра, що врятувало Стьопу від вельми небажаного загострення ситуації, позаяк очманілі диспетчери в Борисполі вже ладналися закривати аеропорт і викликати винищувачі. За дві години крізь шви в нейлонових кулях вийшло достатньо гелію, і геліостат нарешті почав знижуватись. О 12:10 його вперше помітили у повітрі, а ще через двадцять хвилин під зачарованими поглядами всіх ста сімдесяти восьми односельчан Степан Зиновійович Ревун плавно опустився на поле за двадцять кілометрів на захід від Бабариків.

Доки його, переляканого й задубілого, віддирали від стільчика, від’єднували від примерзлого собаки та розтирали горілкою, Стьопа безперестану повторював:

— Я ж вам казав… Я ж обіцяв, що полечу.

Повторював понуро та змучено, ледве ворушачи порепаними на морозі безкровними губами, але — непереможно.

Від автора

Попри всю неймовірність описаної ситуації, її підґрунтям є реальна історія лос-анджелеського пенсіонера Ларрі Волтерса, який 1982 року захотів політати без літака. Детальніше про нього читайте за посиланням:

http://en.wikipedia.org/wiki/Larry_Walters.

Сюрприз

[уперше опубліковано в збірці «Я like Україну!», 2016]

Чому я люблю свою країну? Бо в нас весело. Часто весело навіть тоді, коли сміятися зовсім не хочеться. У жодній іншій країні становлення капіталізму не проходило так радісно та смішно, як в Україні. Я піарник, а тому добре знаю, що кажу.

Ось вам приклад. За кілька днів до Нового року я надумав улаштувати доньці сюрприз. Увечері 29-го, забираючи Соню з дитсадка, я помітив, що вона набурмосена, тож не втримався та ще перед виходом на вулицю вирішив її підбадьорити. Принаймні спробував:

— Знаєш що? Удома на тебе чекає сюрприз.

Її очі розширилися та збуджено спалахнули.

— Ух ти! А що це буде, тату? Ну скажи! Ну будь ласка! Будь ласка! Будь ласочка…

Але я залишався невблаганним.

— Потерпи. Незабаром дізнаєшся.

І ми потупали додому.

Усе почалося тиждень тому — хмарного та вогкого понеділкового ранку — дорогою до метро. Я відвів Соню до дитсадка та поспішав на роботу, коли на вході до підземки мою увагу привернуло криво наклеєне оголошення з фотографією всміхненого Санта-Клауса, що спускається з багатоповерхового будинку, і соковитим підписом «ДІД МОРОЗ — АЛЬПІНІСТ! ФЕЄРИЧНЕ СВЯТО ДЛЯ ВАШОЇ ДИТИНИ». Причому спершу було надруковано «ФЕЄРИЧНИЙ СВЯТО», потім «ИЙ» закреслено маркером, а вгорі кострубато дописано літеру «Е». Не знаю, що мене зацікавило. Точніше, я не знаю, що пересилило інстинктивну відразу до авторів, бо переглядати рекламні оголошення — частина моєї роботи. Може, причина крилася в тому, що Сонина мама ось уже майже місяць стажувалася в Німеччині, мала повернутися додому не раніше як 10 січня, і я вже запарився самотужки розважати наше шестирічне дитинча. Може, в очі впала виділена курсивом назва сайту — claus-climber.com.ua — єдине, що почасти відповідало правилам маркетингу. Назва справді була милозвучною: клаус-клаймбер-ком-юа. Та неважливо. Важливо те, що, прийшовши на роботу, я поліз на той сайт дивитися, що ж то за «феєричне свято». Виявилося, що хлопці, котрі займаються утепленням квартир у висотках, вигадали оригінальний спосіб підзаробити напередодні Нового року. Як вам задумка: замовити Діда Мороза, що спускається з даху та залазить до квартири через вікно? Разом із подарунками! Політ фантазії, чи не так? Я, як піарник, належно оцінив красу та міць ідеї. Тобто це я спочатку так вважав.

Діда Мороза ми із Сонею почули метрів за триста від під’їзду. Хоча я не відразу зрозумів, що це наш Дід Мороз. Спершу почув, як хтось у будинку — напевно, з балкона, оскільки голос долинав згори — незносно репетує