Читати книгу - "І не лишилось жодного"

class="p1">Суддя відповів:

– Мені невідомо, яких заходів можна вжити. Наші підозри – на цей час залишаються лише підозрами. Я проте попрошу лікаря Армстронґа поспостерігати за поведінкою міс Брент дуже пильно. Ходімо до їдальні.

Вони застали Емілі Брент у тому самому кріслі, у якому її залишили. Ззаду вони нічого не помітили, окрім того, що вона, здавалось, не чула, коли вони увійшли в кімнату.

Тоді вони побачили її обличчя – налите кров’ю, із синіми губами й широко розплющеними очима.

Блор закричав:

– Господи, вона мертва!

III

Пролунав тихий спокійний голос судді Ворґрейва:

– Знято підозру з іще одного з нас… занадто пізно!

Армстронґ нахилився над мертвою жінкою. Він понюхав її губи, похитав головою, заглянув їй у вічі.

Ломбард нетерпляче промовив:

– То як вона померла, лікарю? З нею все було гаразд, коли ми її тут залишили!

Армстронґ звернув увагу на цятку в неї на шиї з правого боку.

Він сказав:

– Це слід від підшкірного шприца.

З вікна почулося дзижчання. Віра закричала:

– Дивіться!.. Бджола… джміль. Пам’ятаєте, що я говорила сьогодні вранці!

Армстронґ похмуро промовив:

– Її не бджола вжалила! Шприц тримала рука людини.

Суддя запитав:

– Було введено отруту?

Армстронґ відповів:

– Як припущення – щось із ціанідів. Імовірно, ціанід калію, як і Ентоні Марстону. Вона найімовірніше померла одразу, від асфіксії.

Віра кричала:

– Але та бджола? Це не може бути збігом!

Ломбард похмуро продовжив:

– О ні, це не просто збіг! Відчувається рука нашого місцевого вбивці! Такий собі грайливий звір. Бажає, щоб усе якнайточніше перегукувалось із триклятим дитячим віршем!

Уперше його голос був таким нерівним, майже пронизливим. Здавалось, наче його нерви, загартовані тривалою роботою у ризику та небезпечних завданнях, нарешті не витримали.

Він різко вигукнув:

– Це божевілля!.. Абсолютне божевілля… ми всі збожеволіли!..

Суддя незворушно промовив:

– Ми досі, я сподіваюсь, маємо сили логічно мислити. Чи хтось приніс із собою в цей будинок шприц для підшкірних ін’єкцій?

Лікар Армстронґ, випрямившись, промовив не дуже впевненим голосом:

– Так, я.

На ньому зійшлись чотири пари очей. Він зібрався із силами, щоб вистояти перед неприязною підозрою у тих очах. Пояснив:

– Я завжди беру його з собою в дорогу. Більшість лікарів так роблять.

Суддя Ворґрейв спокійно вів далі:

– Авжеж. Чи не скажете ви нам, лікарю, де зараз знаходиться шприц?

– У валізі в моїй кімнаті.

Ворґрейв сказав:

– Ми, напевно, бажаємо переконатись у цьому.

Усі п’ятеро мовчазною процесією пішли нагору.

Вміст валізи викинули на підлогу.

Шприца там не було.

IV

Армстронґ закричав:

– Його, напевно, хтось забрав!

У кімнаті запала тиша.

Армстронґ стояв спиною до вікна. На нього дивилось чотири пари очей, що потемніли від підозри й звинувачення. Він перевів погляд від Ворґрейва на Віру й повторив безпомічно і знесилено:

– Я кажу вам, хтось його забрав.

Блор дивився на Ломбарда, а Ломбард на нього.

Суддя сказав:

– Нас п’ятеро у цій кімнаті. Один із нас – убивця. Така ситуація загрожує смертельною небезпекою. Усе повинно бути зроблене, щоб уберегти чотирьох невинних. Хочу вас запитати, лікарю Армстронґ, які у вас є медикаменти?

Армстронґ відповів:

– У мене – невеликий футляр із медикаментами. Ви можете його оглянути. Там знайдете снодійне, пігулки тріоналу та сульфоналу, упаковку броміду, бікарбонат натрію, аспірин. Більше нічого. У мене немає ціаніду.

Суддя сказав:

– У мене в самого є снодійні пігулки – сульфонал, здається. Можу припустити, що у великих дозах вони летальні. У вас, містере Ломбард, є револьвер.

Філіп Ломбард різко відповів:

– То що, як є?

– Ось що. Я пропоную, щоб запаси медикаментів лікаря, мої власні пігулки сульфоналу, ваш револьвер і будь-які інші медикаменти та зброя були вилучені й зберігались у безпечному місці. Після того, як це буде виконано, кожен із нас повинен піддатись обшуку: тілесному і речовому.

Ломбард відчеканив:

– Віддати револьвер – та нізащо в світі!

Ворґрейв розсердився:

– Містере Ломбард, у вас міцна статура і ви дуже сильний молодий чоловік, та колишній інспектор Блор також є фізично сильною людиною. Не знаю, чим би закінчилась бійка між вами обома, та можу сказати одне. На бік Блора, допомагаючи йому чим зможемо, станемо я, лікар Армстронґ та міс Клейторн. Маєте визнати, що в разі спротиву – у вас невеликі шанси.

Ломбард відкинув голову назад. Він оголив свої зуби, наче в оскалі.

– Що ж, гаразд. Оскільки у вас усе під контролем.

Суддя Ворґрейв кивнув головою.

– Ви розважливий молодий чоловік. То де ваш револьвер?

– У шухляді столика біля мого ліжка.

– Добре.

– Я принесу його.

– Гадаю, буде краще, якщо ми підемо з вами.

Із посмішкою, досі подібнішою до оскалу, Філіп промовив:

– А ви підозріливий чортяка, чи не так?

Усі пішли коридором до кімнати Ломбарда.

Філіп перейшов кімнату до столика біля ліжка й відкрив шухляду.

Аж раптом із лайкою відсахнувся.

Шухляда була порожньою.

V

– Задоволені? – запитав Ломбард.

Він стояв зовсім голий, а його кімнату обшукували троє чоловіків. Віра Клейторн була за дверима в коридорі.

Обшук відбувався методично. По черзі, Армстронґ, суддя та Блор пройшли таку ж перевірку.

Четверо чоловіків з’явились із кімнати Блора й підійшли до Віри. Заговорив суддя:

– Сподіваюсь, ви розумієте, міс Клейторн, що ми не можемо робити винятків. Той револьвер треба знайти. Я припускаю, що купальний костюм у вас із собою?

Віра кивнула.

– Тоді я вас попрошу піти до вашої кімнати і вдягти його, а потім повернутись сюди до нас.

Віра пішла до своєї кімнати й зачинила за собою двері. Вона знову з’явилася звідти, вдягнута в обтислий шовковий купальний костюм зі складками.

Ворґрейв схвально кивнув.

– Дякую, міс Клейторн. А тепер залишайтеся тут, ми обшукуватимемо вашу кімнату.

Віра терпляче чекала в коридорі, доки вони не закінчили. Потім увійшла, одяглась і приєдналася до них.

Суддя сказав:

– Зараз ми впевнені в одному. У нас п’ятьох немає смертельної зброї чи медикаментів. Хоча б один позитивний пункт. А тепер ми покладемо ліки у безпечне місце. Здається, у буфетній є срібна скриня, чи не так?

Блор промовив:

– Це все дуже добре, та в кого ж буде ключ? У вас, гадаю.

Суддя Ворґрейв не відповів.

Він попрямував до буфетної і всі пішли за ним. Там була невеличка срібна скринька, спеціально для срібних приборів і посуду. За вказівкою судді, усі ці різноманітні медикаменти поклали у скриню і замкнули її. Потім, знову ж таки за вказівкою судді, скриньку поставили в буфет для посуду і його також замкнули. Тоді суддя дав ключа від скрині Філіпу Ломбарду, а ключа від буфета – Блору.

Він сказав:

– Ви обидва – фізично найсильніші. Було б важко для кожного з вас забрати ключа в іншого. І було б неможливим для будь-кого з нас це зробити. Розбити буфет чи скриню було б дуже гучним і громіздким заняттям, та й ще таким, що не зможе залишитись непоміченим.

Він зробив паузу, потім продовжив:

– Перед нами досі стоїть серйозна проблема. Що ж трапилось із револьвером Ломбарда?

Блор сказав:

– Мені здається, що саме його власник найдостовірніше може про це щось знати.

У Філіпа Ломбарда аж побіліли ніздрі. Він заволав:

– Ви триклятий свиноголовий дурень! Кажу ж вам – у мене його вкрали!