Читати книгу - "Таємнича пригода в Стайлзі"

дверей. У холі нікого не було, тож піднялися просто на горище.

Звичайно, там була скриня, гарна, старовинна, усипана мідними цвяхами та переповнена всіма можливими видами одягу.

Пуаро безцеремонно викинув усе на підлогу. Там були один чи два зелених відрізи різних відтінків, але Пуаро похитав головою. Він видавався дещо апатичним, наче не очікував великих результатів від цього пошуку. Раптом вигукнув.

– А це що? Подивіться.

Скриня була майже порожньою, і там, унизу праворуч, лежала прекрасна чорна борода.

– Ого! – сказав Пуаро. – Ого! – Він покрутив її в руках, уважно оглянув. – Нова, – зазначив він. – Так, зовсім нова.

Після недовгих вагань він поклав її назад у скриню, накидав усе інше, як було раніше, і швидким кроком попрямував униз. Він пішов у комору, де Доркас діловито полірувала срібло.

Пуаро дуже ввічливо побажав їй доброго ранку та продовжив:

– Доркас, ми оглянули скриню. Я дуже вдячний вам, що згадали про неї. Там дійсно прекрасна колекція. Дозвольте запитати, чи ці речі часто використовуються?

– Ну, сер, зараз не дуже часто, хоча іноді в нас відбувається те, що юні джентльмени називають «маскарад». Сер, часом це буває дуже смішно. Містер Лоуренс – він чудовий. Найсмішніший! Я ніколи не забуду ту ніч, коли він одягнувся як перський шах – здається, так він сказав, – якийсь східний король. У руці тримав великий паперовий ніж і сказав: «Зауваж, Доркас, ти повинна бути дуже шаноблива. Це – дуже гострий ятаган. І якщо я буду тобою незадоволений, то відрубаю тобі голову». Міс Синтія переодяглася апашем – чи як називають тих французьких головорізів. Вона скидалася на одного з них. Ви ніколи б не повірили, що така красива молода леді може перетворитися на такого негідника. Ніхто б її і не впізнав.

– Такі вечори, мабуть, були суцільною розвагою, – добродушно сказав Пуаро. – Гадаю, містер Лоуренс носив ту чорну бороду зі скрині, коли був перським шахом?

– Він таки мав бороду, сер, – усміхаючись, відповіла Доркас. – Я це знаю, бо він позичив у мене два мотки чорної шерсті, щоб її зробити! І на відстані вона видавалась абсолютно природною. Я не знала, що там узагалі є борода. Думаю, її поклали туди зовсім недавно. Там точно є руда перука, але не знаю більше ні про яке волосся. Як правило, вони користувалися паленим корком, хоча потім було повно мороки з відмиванням. Якось міс Синтія була негритянкою – ото вона мала з тим проблему.

– Отже, Доркас нічого не знає про чорну бороду, – задумливо сказав Пуаро, коли ми вийшли в коридор.

– Як ви думаєте, це та сама? – нетерпляче прошепотів я.

Пуаро кивнув.

– Так. Ви помітили – вона була підстрижена?

– Ні.

– Так. Вона була вирізана точно за формою бороди містера Інґлторпа, і я знайшов кілька зрізаних волосинок. Гастінґсе, ця справа дуже заплутана.

– Цікаво, хто поклав її в скриню?

– Хтось дуже розумний, – сухо зауважив Пуаро. – Ви розумієте, він вибрав єдине місце в будинку, де можна сховати її непомітно? Так, він розумний. Але ми повинні бути розумнішими. Ми повинні бути настільки розумні, щоб він узагалі це не запідозрив.

Я погодився.

– Тож, mon ami, мені дуже знадобиться ваша допомога.

Я був задоволений компліментом. Були часи, коли я не думав, що Пуаро оцінить мене.

– Так, – продовжував він, задумливо дивлячись на мене, – ви будете безцінні.

Це було надзвичайно приємно, але наступні слова Пуаро були не такі приємні.

– Я повинен мати союзника в будинку, – замислено промовив він.

– Ви маєте мене, – обурився я.

– Так, але цього недостатньо.

Мені було боляче, і я це проявив. Пуаро квапливо пояснив:

– Ви не зовсім мене розумієте. Усі знають, що ви працюєте зі мною. Мені потрібен хтось, кого б не асоціювали з нами.

– О, я розумію. Як щодо Джона?

– Ні, думаю, ні.

– Він хороший хлопець, хіба що не дуже розумний, – замислено сказав я.

– Он іде міс Говард, – раптом сказав Пуаро. – Вона – саме те, що нам потрібно. Але я в її чорному списку, позаяк очистив ім’я містера Інґлторпа. Усе-таки можемо спробувати.

Увічливо кивнувши, міс Говард погодилася поговорити з Пуаро кілька хвилин.

Ми пішли в маленьку вітальню, і детектив зачинив двері.

– Отже, містере Пуаро, – нетерпляче сказала міс Говард, – у чому річ? Швидше, маю справи.

– Мадемуазель, ви пам’ятаєте, я колись просив вас допомогти мені?

– Так, пам’ятаю, – кивнула леді. – І я сказала, що із задоволенням вам допоможу – повісити Альфреда Інґлторпа.

– А! – уважно дивився на неї Пуаро. – Міс Говард, поставлю вам одне запитання. Я прошу вас правдиво відповісти на нього.

– Я ніколи не брешу, – відповіла міс Говард.

– Саме так. Ви все ще вірите, що місіс Інґлторп була отруєна своїм чоловіком?

– Що ви маєте на увазі? – різко запитала вона. – Не думайте, що ваші красиві пояснення мають на мене хоч якийсь вплив. Визнаю: це не він купив в аптеці стрихнін. Що з того? Насмілюся нагадати, що він і стрічкою для мух міг скористатися, як я вже казала вам раніше.

– Там миш’як – не стрихнін, – м’яко сказав Пуаро.

– Яке це має значення? Миш’як убив би бідну Емілі так само, як і стрихнін. Якщо я переконана, що він це зробив, то для мене зовсім не важливо, як саме це зроблено.

– Точно. Якщо ви переконані, що він це зробив, – спокійно сказав Пуаро. – Я поставлю запитання по-іншому. Ви коли-небудь у глибині свого серця вірили, що місіс Інґлторп була отруєна власним чоловіком?

– Боже мій! – вигукнула міс Говард. – Хіба я постійно не казала вам, що цей чоловік – лиходій? Хіба я не казала вам, що він убив би її в ліжку? Хіба я завжди не ненавиділа його, як отруту?

– Точно, – сказав Пуаро. – Це повністю підтверджує мою ідею.

– Яку ідею?

– Міс Говард, ви пам’ятаєте розмову, яка відбулася в день приїзду сюди мого друга? Він переказав її мені, і там була фраза, яка дуже мене вразила. Пам’ятаєте, ви стверджували: якби хтось скоїв злочин і якби вбили когось, кого ви любите, ви б інстинктивно знали, хто злочинець, навіть якби не могли повністю цього довести?

– Так, пам’ятаю. І вірю в це. А ви, мабуть, уважаєте це маячнею?

– Не зовсім.

– І все ж ви не звертаєте уваги на мою інтуїцію щодо Інґлторпа?

– Ні, – сухо сказав Пуаро. – Тому що ваша інтуїція не проти містера Інґлторпа.

– Що?

– Ні. Ви хочете вірити, що він скоїв злочин. Ви вірите, що він здатен його скоїти. Але ваша інтуїція каже вам, що він його не скоював. Вона каже вам більше… Мені продовжити?

Вона втупилася