Читати книгу - "Крейдяна Людина"

налаштовані на навчання. Чи принаймні хочуть спробувати. Краще вже заслужена тяжкою працею трійка, аніж випадкова і здобута без найменших зусиль четвірка.

— Телефон і ноги. Забрати з парти, — кажу я, сідаючи за стіл.

Він опускає ноги на підлогу, але й далі бавиться телефоном. Я натягаю на носа окуляри і знаходжу в тексті фрагмент, який ми перед тим обговорювали.

— Може, відірвешся від телефону і приділиш трохи уваги «Володарю мух»?

Він і далі тицяє в екран.

— Денні, мені дуже не хотілося б натякати твоїм батьками, що заборона всіх соціальних мереж — це саме те, що зможе поліпшити твої оцінки…

Денні якусь мить уважно дивиться на мене. Я привітно всміхаюся. Йому кортить заперечити. Кортить мені врізати, але він вимикає телефон і ховає його до кишені. Я не вважаю це перемогою, я б радше сказав, що цього разу він мені поступився.

Більшого мені й не треба. Мені годиться геть усе, що допомагає пережити ці дві години. Інколи мене навіть захоплюють ці ігри розуму з Денні. А ще я відчуваю справжнє задоволення, коли мені якось удається примусити його виконати бодай сяку-таку домашню роботу. Та нині не той день. Я почуваюся втомленим після недоспаної ночі, а на додачу мене переслідує якесь передчуття. Ніби я чекаю, коли щось станеться. Щось погане. Щось неминуче.

Я пробую зосередитися на тексті.

— Отже, ми говорили про те, що являють собою головні герої Ральф, Джек, Саймон…

Денні знизує плечима.

— Від самого початку Саймон був пустим місцем.

— Чому це?

— Зайвий баласт. Розмазня. Він заслужив на смерть.

— Заслужив? Чим?

— Ну добре. Він не був зайвим, задоволені? Джек мав рацію. Якщо вони хотіли вижити на острові, то мусили забути про всю цивілізаційну маячню.

— Але ж уся суть роману в тому, що повернення до первісного ладу руйнує суспільство.

— Може, це на краще. Адже суспільство — просто фальшивка. І саме про це йдеться в книжці. Ми всі тільки прикидаємося цивілізованими, а насправді глибоко всередині зовсім не такі.

Я осміхаюся, хоча в животі неприємно затягується вузол. Мабуть, знову розлад травлення.

— Що ж, цікавий погляд.

Мій годинник пікає. Я завжди наставляю будильника, щоб знати, коли закінчиться заняття.

— Гаразд, на сьогодні все. — Я збираю свої підручники. — Я залюбки докладніше ознайомлюся з твоєю теорією в наступному творі, Денні.

Він підводиться й піднімає наплічника.

— До зустрічі, сер.

— Наступного тижня в той самий час.

Поки хлопець неквапом виходить з класу, я ловлю себе на тому, що кидаю йому навздогін:

— І, мабуть, у твоїй новій версії суспільства ти будеш серед тих, хто виживе, так, Денні?

Найдовше мені вертатися зі школи через парк, і день видався не такий уже й теплий, та я все одно вирішую йти в обхід. Невеличка прогулянка в минуле.

Мені подобається гуляти берегом річки і споглядати безкраї, подекуди горбисті поля, за якими, трохи віддалік, видніється собор, частково взятий у риштування ось уже протягом кількох років. Знадобилося чотириста років, щоб його славнозвісний шпиль здійнявся до неба, і то без використання сучасного обладнання і машинерій. Чомусь мені здається, що навіть із застосуванням новітньої техніки його реставрація триватиме довше.

Нехай краєвид і мальовничий, щоразу, як я прогулююся по березі річки, мої очі незмінно прикипають до швидкоплинної брунатної води. Яка вона, мабуть, холодна. Яка невблаганно стрімка її течія. Та здебільшого я досі думаю про Шона Купера, про те, як річка поглинула його, коли він намагався дотягтися до свого велосипеда, у викраденні якого так ніхто й не зізнався.

Ліворуч розташована нова відпочинкова зона. Кілька хлопчаків гримотять скейтбордами, роз’їжджаючи облаштованим скейт-парком; мама крутить дитину на обертовій каруселі, а малюк заливається радісним сміхом; на гойдалці самотньо гойдається дівчина-підліток. Вона опустила голову, і волосся затуляє її обличчя. Каштанове волосся, не руде. Але її поза, те, як вона сидить, закрившись твердою шкаралущею самотності, відразу нагадує мені про Ніккі.

Мені пригадується інший день із того літа. Крихітна мить, майже загублена в мішанині інших смутних спогадів. Мама з татом відправили мене по покупки. Я вертався через парк і помітив на дитячому майданчику Ніккі. Вона самотньо сиділа на гойдалці, опустивши очі на свої коліна.

Я вже збирався гукнути: «Агов, Ніккі!», але щось мене спинило. Може, те, як вона у тиші повільно гойдалася вперед-назад. Я підкрався трохи ближче. Вона тримала щось у руці. Воно зблискувало сріблом на сонці. Я розгледів невеличке розп’яття, котре вона зазвичай носила на шиї. Я бачив, як вона підняла руку… та опустила її, штрикнувши себе в стегно. І повторювала це знову, знову і знову.

Я почав задкувати, а тоді побіг додому. Я ніколи не розказував Ніккі чи комусь іншому про те, що побачив того дня. Однак те видиво залишилося зі мною. Я й зараз бачив, як вона штрикала ногу розп’яттям. Знову і знову. Певно, хотіла, щоб виступила кров. Але не прохопилася жодним звуком, навіть не схлипнула.

Дівчина в парку підводить голову і заправляє волосся за вухо. На мочці виблискують сріблом кілька сережок, а з однієї ніздрі стирчить велике металеве кільце. Вона старша, ніж видавалася на перший погляд, мабуть, уже в коледжі. Утім, я прекрасно розумію, який вигляд це має, коли чоловік середнього віку, та ще з такою незвичною зовнішністю, як у мене, витріщається на дівчину-підлітка на дитячому майданчику.

Я опускаю голову і йду далі трохи жвавіше. В кишені дзижчить телефон. Я виймаю його, чекаючи на дзвінок від мами. Проте ні, це Хлоя.

— Слухаю.

— Гарне вітання. Тобі варто попрацювати над своїми телефонними манерами.

— Вибач. Я просто трохи… вибач. Що сталося?

— Твій друзяка забув у нас гаманець.

— Міккі?

— Угу. Я знайшла його під столиком у коридорі після того, як ти пішов. Певно, випав з його кишені.

Я насуплюю брови. Вже обід. До цього часу Міккі мав би вже виявити пропажу гаманця. А з іншого боку, вчора він добряче нализався. Може, він досі відсипається у своєму готелі.

— Зрозумів. Гаразд, я наберу його і скажу про гаманець. Дякую.

— Супер.

Враз у мене з’являється інша думка.

— Можеш зазирнути до гаманця?

— Хвилиночку.

Я чую, як Хлоя кудись відходить і знову повертається до телефона.

— Отож готівка — десь двадцять фунтів. Кредитні картки, чеки, водійське посвідчення.

— А ключ-картка від готельного номера?

— Так, і це теж є.

Ключ-картка необхідна для того, щоб потрапити в номер. Працівник готелю, певна річ, залюбки видав би йому дублікат, якби Міккі показав йому якийсь документ про посвідчення особи…

Ніби повторюючи мої думки, Хлоя каже: