Читати книгу - "Американські боги"

але потім натягнув светр, шкарпетки і взуття та вибрався на проржавілу драбину. Зоря чекала на нього. На морозному повітрі її подих сріблився. Тінь піднімався слідом за нею на дах, дивлячись на її босі ноги, що торкалися заледенілих сходів.

Від чергового пориву студеного вітру сорочка обтисла її тіло, і Тінь відчув себе незатишно, зрозумівши, що під сорочкою у Зорі геть нічого не було.

— Не холодно? — запитав він, коли вони залізли на самий верх сходів, але вітер заглушив і відніс геть його слова.

— Прошу? — вона нахилилася ближче до нього. Він відчув її подих, і це було приємно.

— Я запитую, чи не заважає тобі холод?

Замість відповіді Зоря підняла палець: «Чекай!». Легким кроком вона переступила через карниз на сам дах будівлі. Тінь переліз — не так зграбно, як його супутниця, — і пішов за нею по пласкому даху до водонапірної вишки. В тіні споруди стояла дерев’яна лавка, на яку вона сіла, і на яку, поряд із нею, сів він.

Вишка затуляла від вітру, що не могло не тішити Тінь. Нічні вогні розсіювалися жовтим по небу, ховаючи за собою половину тих зірок, які видно було б поза містом. Втім, він міг побачити Великий Віз та Полярну зорю, а також знайшов три зірки Поясу Оріона, і тепер міг розрізнити самого Оріона, якого завжди сприймав як футболіста, що тримав м’яч у руках і розганявся, щоб запустити його ногою...

— Ні, — відповіла вона. — Холод мені не заважає. Цей час — мій. Мені не може нічого заважати вночі, так само як рибі нічого не заважає у воді.

— Напевно, ти любиш ніч, — сказав Тінь, шкодуючи, що не знайшов нічого більш глибокодумного для продовження розмови.

— У кожної з моїх сестер є свій час. Ранкова Зоря має світанок. На батьківщині вона прокидалася відкривати ворота, щоб батько міг виїхати на своїй... ммм, я забула це слово — ніби машина, тільки з конями?

— Колісниця?

— На своїй колісниці. Батько виїжджав на ній. А Вечірня Зоря відкривала ворота в сутінках, коли він повертався додому.

— А ти?

Вона помовчала. У неї були повні, але дуже бліді губи.

— Я ніколи не бачила батька. Я спала.

— Це якась хвороба?

Вона не відповіла. Ледь помітно знизавши плечима (чи це тільки здалося?), Зоря змінила тему:

— То ти хотів знати, на що я дивилася?

— Так, Великий Віз.

Вона підняла руку, щоб вказати на сузір’я, і вітер знову притис сорочку до її тіла. Груди на мить проступили під білою тканиною до найменших деталей — так, що можна було розрізнити пухирці на темних сосках. Тінь пощулився.

— Одінів Віз, так його називають. Або Велика Ведмедиця. На нашій батьківщині ми віримо, що є щось — не божество, але щось схоже — щось погане, закуте в кайдани на зоряному небі. Якщо воно визволиться, то пожере геть усе цілком. І є три сестри, що мають дивитися за небом — цілий день, цілу ніч. Якщо воно, ця істота-в-зірках, визволиться, то нашого світу більше не буде. Пшик — і все.

— І люди в це вірять?

— Вірили. Колись давно.

— І ви дивилися, сподіваючись угледіти це чудовисько серед зірок?

— Щось таке.

Тінь усміхнувся. Він вирішив би, що спить, якби не цей собачий холод. Але, спало йому на думку, все інше відчувалося зовсім як уві сні.

— Чи дозволиш запитати, скільки тобі років? Твої сестри здаються набагато старшими.

— Я наймолодша, — кивнула Опівнічна Зоря. — Ранкова Зоря народилася вранці, Вечірня Зоря народилася ввечері, а я народилася опівночі, тож я опівнічна сестра. Опівнічна Зоря. У тебе є дружина?

— Вона померла. Загинула тиждень тому, розбилась на машині. Вчора був її похорон.

— Мені так прикро.

— Вона прийшла мене провідати вчора вночі, — ці слова було просто вимовити тут, опівночі при місячному світлі. Вони не здавалися настільки неймовірними, як здавалися б удень.

— Ти запитав у неї, чого вона хоче?

— Ні. Не зовсім.

— Мабуть, слід запитати. Запитати про це — наймудріша річ, яку можна вчинити з мертвими. Іноді вони можуть відповісти. Вечірня Зоря сказала мені, що ти грав у шашки з Чорнобогом.

— Так. Він виборов право проламати мені череп кувалдою.

— У старі часи людей заводили на вершини гір. На високі місця. А тоді проломлювали їм потилиці каменем. У жертву Чорнобогу.

Тінь оглянувся. Ні, на даху вони були самі. Зоря розсміялася:

— Дурнику, його тут немає. І крім того, ти ж також виграв партію. Він не може завдати свого удару, поки це все не закінчиться. Він пообіцяв. І ти про це знатимеш. Як та худоба, яку він забивав. Вони завжди перше знали, що зараз помруть. Інакше, який у цьому сенс?

— Я відчуваю, — сказав Тінь, — що втрапив у якийсь інший світ із власною логікою. Із власними правилами. Ніби ти уві сні, знаєш, що існують правила, які не можна порушувати, але не знаєш, що це за правила і навіщо вони. Я гадки не маю, про що ми зараз говоримо і що сталося сьогодні — та взагалі про все, що відбувалося, відколи я вийшов із в’язниці. Я просто... за течією пливу, розумієш?

— Розумію, — Зоря взяла його за руку своєю крижаною долонею. — Ти отримав один оберіг, але вже встиг його втратити. Віддав його. Ти тримав у руці сонце. Саме життя. Все, що можу дати тобі я — набагато слабший захист. Від дочки, а не від батька. Але ти ж радий будь-якій допомозі, правда?

Вітер розтріпав її довге біле волосся так, що воно розвівалося навколо голови. Тінь зрозумів, що час повертатися.

— Я маю з тобою побитися? Зіграти в шашки?

— Ти не маєш мене навіть цілувати. Просто візьми місяць.

— Як?

— Візьми місяць.

— Не розумію.

— То дивися.

Опівнічна Зоря піднесла ліву руку догори і націлилася на місяць — здавалося, ніби вона його обхопила в кільце вказівним і великим пальцями. А тоді вона потягнула руку одним плавним рухом. На мить здалося, ніби вона забрала місяць з неба — але враз Тінь побачив світило на своєму звичному місці, а Зоря розкрила долоню. Між її вказівним і великим пальцями лежав срібний долар із профілем Свободи.

— Прекрасний фокус. Я не бачив, як ти сховала монету