Читати книгу - "Таємничий острів"

що видніється біля південно-східного берега, — нагадав Пенкроф.

— Тому, що біля краю бухти З’єднання, — додав Герберт.

— Мис Пазур, — негайно відгукнувся Наб, — йому теж хотілося стати хрещеним батьком якої-небудь частки спільного володіння.

Наб дуже вдало придумав назву — мис дійсно здавався страшним пазуром тієї фантастичної тварини, яку своїми незвичайними обрисами нагадував острів.

У Пенкрофа викликало розчулення це веселе заняття, яке давало простір уяві. Незабаром виникли нові назви.

Ріку, яка стала для мешканців острова джерелом питної води, ту саму ріку, біля якої вони знайшли собі притулок, назвали рікою Віддяки, на знак щирої вдячності до провидіння.

Острівець, на який їх викинуло, одержав назву острівець Порятунку.

Широке плато, що простягалося за карнизом берегової гранітної стіни, яка піднімалася над Нетрями, і давала можливість охопити поглядом усю велику бухту, назвали плато Круговиду. І, нарешті, непролазні хащі, що покривали півострів Звивистий, охрестили лісами Далекого Заходу.

Отже, всі доступні погляду пункти у розвіданій частині острова дістали імена. Вирішили, що список їхній будуть поповнювати в міру того як з’являться нові відкриття.

За сонцем інженер приблизно визначив положення острова відносно сторін світу, і виявилося, що бухта З’єднання і плато Круговиду лежать на сході. Але Сайрес Сміт збирався наступного дня зафіксувати точний час сходу і заходу сонця, положення світила на небі на середині шляху від сходу до заходу і сподівався точно встановити, де знаходиться північний бік острова, — у Південній півкулі в момент своєї кульмінації (тобто опівдні) сонце стоїть на півночі, а не на півдні, на противагу тому, що ми бачимо в Північній півкулі.

Отже, все закінчилося; новим острів’янам залишалося тільки спуститися з гори Франкліна і вирушити до свого притулку в Нетрях, як раптом Пенкроф вигукнув:

— Ну й молодці ми!

— Чому? — запитав Гедеон Спілет; закривши свого записника, він уже зібрався повертатися.

— А острову, острову забули дати назву!

Герберт хотів запропонувати ім’я Сайреса Сміта — він знав, що товариші дружно привітають таку пропозицію, але інженер випередив його.

— Друзі мої, — сказав він проникливо, — назвемо наш острів на честь благородного громадянина Американської республіки, на честь людини, яка бореться зараз, захищаючи її єдність. Нехай ця земля буде островом Лінкольна!

У відповідь на пропозицію Сайреса Сміта всі радісно крикнули «ура».

Того вечора колоністи перед сном говорили про свою батьківщину і ту жахливу війну, що закривавлює її. Вони сповідували тверду впевненість, що незабаром Південь зазнає поразки, і завдяки Гранту і Лінкольну справедлива справа громадян північних штатів переможе!

Це було 30 березня 1865 року. Хіба могли вони знати про те, що шістнадцять днів потому у Вашингтоні вчиниться злодійський злочин, що в гарячу п’ятницю Авраам Лінкольн упаде від руки фанатика.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Перевірка годинників. — Пенкроф задоволений. — Підозрілий дим. — Червоний струмок. — Флора острова Лінкольна. — Фауна. — Гірські фазани. — Полювання на кенгуру. — Агуті. — Озеро Гранта. — Повернення до притулку

Поселенці острова Лінкольна кинули навколо останній погляд, обігнули кратер вузькою закраїною і почали спускатися; за півгодини вони вже були на першому плато, там, де зупинялися на ночівлю під час підйому.

Пенкроф заявив, що варто поснідати, і з цього приводу Сайрес Сміт і журналіст вирішили звірити свої годинники.

Зазначимо, що в Гедеона Спілета годинник не постраждав від води, тому що його першим викинуло на берег, де він виявився недосяжним для хвиль. Годинник у нього мав чудовий механізм — дійсний кишеньковий хронометр, і журналіст щодня заводив його найретельніше.

Сайрес Сміт, зрозуміло, не міг заводити свого годинника, поки лежав непритомний в дюнах. А тут він виставив його, визначивши за сонцем, що час наближається до дев’ятої, і відповідно перевівши стрілки.

Гедеон Спілет хотів спершу зробити так само, але Сайрес Сміт зупинив його, схопивши за руку, і застеріг:

— Ні, дорогий мій, стривайте. У вас годинник поставлений за ричмондовським часом?

— так, Сайресе.

— Отже, годинник у вас відрегульований за меридіаном цього міста, — тобто, можна сказати, майже за меридіаном Вашингтона.

— Цілком точно.

— Знаєте що? Не переводьте стрілки. Заводьте свого годинника дуже акуратно, але стрілок не торкайтеся, — нехай будуть так, як є. Це нам згодиться.

«Для чого?» — подумав моряк.

За сніданком усі їли із завидним апетитом і знищили весь запас дичини та горіхів. Але Пенкрофа це анітрохи не турбувало, — не біда, дорогою можна ще добути провіанту. Топ, напевно, не наситився своєю жалюгідною порцією і підніме в лісі яку-небудь дичину. Крім того, моряк уже подумував, чи не попросити інженера Сміта виготовити порох і парочку мисливських рушниць, — він вважав, що для Сайреса Сміта це не буде проблемою.

Йдучи з місця привалу, Сайрес Сміт запропонував товаришам дістатися до Нетрів іншою дорогою. Йому хотілося ближче познайомитися з озером Гранта, красиво обрамленим деревами. Почали спускатися гребенем одного з відрогів, між яких, можливо, витікала річка, що живила озеро. Дорогою наші колоністи вели розмову про свій острів, використовуючи придумані ними спільно назви, і легко розуміли один одного. Герберт і Пенкроф, — перший — зовсім ще хлопчик, а другий — людина по-дитячому простодушна, — були в захваті, і моряк, широко крокуючи, говорив:

— Здорово-то як, Герберте, а? Тепер уже, голубчику, ніколи не заблукаєш. Хочеш — йди повз озеро Гранта, хочеш — через ліси Далекого Заходу до ріки Віддяки, — все одно зминеш до плато Круговиду, а виходить, потрапиш до бухти З’єднання!

Мандрівники вирішили, що дорогою можна розбитися на групи, але не дуже віддалятися один від одного. Можливо, в густих лісах на острові водяться хижаки, і розсудливість вимагає триматися напоготові. Попереду йшли троє — Пенкроф, Герберт і Наб на чолі з невтомним Топом, який встигав обнишпорити кожен кущик. Гедеон Спілет і Сайрес Сміт йшли разом, — журналіст тримав напоготові свого записника, щоб занести до нього будь-яку подію; мовчазний Сайрес спокійно крокував поруч з ним, відходячи убік лише для того, щоб підібрати зразки мінералів або зірвати яку-небудь рослішу, і без зайвих розмов ховав те й інше до кишені.

— Що це він там підбирає? — бурчав Пенкроф. — Я все дивлюся, дивлюся, а не бачу тут нічого потрібного. Варто нахилятися за такою дурницею!

Близько десятої години ранку маленький загін уже спускався останніми відрогами гірського хребта. На схилах траплялися лише кущі та зрідка самотні дерева. Потім шлях пішов рівниною завдовжки близько милі, а далі сутеніла галявина лісу. Земля тут була горбиста, жовтувата, немов обпалена вогнем, і всюди траплялися вивержені вулканом великі брили базальту, для охолодження якого в земній корі згідно з дослідженнями Бішофа знадобилося триста п’ятдесят мільйонів років. Одначе ніде не було помітно слідів лави, —