Читати книгу - "В’ячеслав Чорновіл"

Станкевич. З українського боку участь у перемовинах взяли депутати Верховної Ради, зокрема і В’ячеслав Чорновіл. У ході перемовин помітним було прагнення посланців оновленої демократичної Росії вилучити з україно-російського комюніке пункт про територіальну недоторканність держав, хоча в підписаному в листопаді 1990 році договорі між УРСР і РРФСР ішлося про непорушність кордонів у межах СРСР. Завдяки наполегливості української сторони вдалося внести цей пункт у комюніке та не допустити фіксації в ньому ідеї модифікації СРСР.

У розмові з російськими демократами В’ячеслав Чорновіл, нагадавши нещодавні заяви Бориса Єльцина та його оточення, які призвели до нагнітання в Україні міжнаціонального тертя та антиросійських настроїв, яких досі не було в українському суспільстві, запитав прямо: «Ви розумієте, що ви наробили?» Анатолію Собчаку він відверто сказав: «Ви нас зрадили своїми заявами про територіальні претензії, ви застромили ніж у спину української демократії. Підіть на площу (а народ прямо вирував перед Верховною Радою. – Авт.), – і ви почуєте, уперше за останні два роки, антиросійські гасла. Ми два роки протрималися після виборів у Верховну Раду – жодного не було. Ви зіткнули лобами росіян і українців»[271]. У відповідь він почув сакраментальну фразу, яка розставила всі крапки над «і»: «Я наполовину українець, але краще це було б не так!» Нове віяння у ставленні російських демократів до своїх нещодавніх українських побратимів В’ячеслав Чорновіл назвав «панським демократичним імперіалізмом».

Попри нові акценти в діалозі між українськими й російськими демократами В’ячеслав Чорновіл позитивно оцінив підписання україно-російського комюніке в серпні 1991 року, назвавши його майданчиком для майбутніх перемовин по всіх напрямах. Він оптимістично висловився щодо розгортання україно-російських відносин, зазначивши, що «будемо з Росією дружити»[272].

І пізніше В’ячеслав Чорновіл неодноразово наголошував на важливості збереження і посилення добросусідських відносин між двома країнами, які мають ґрунтуватися на загальновизнаних принципах міжнародного права і передбачати взаємовигідну співпрацю, визнання непорушності кордонів і територіальної цілісності. На цих засадах мали вибудовуватися взаємини України і Росії як двох рівноправних незалежних держав, що взаємовигідну співпрацю конструювали укладанням двосторонніх договорів. Іще в 1991 році кандидат у Президенти України В’ячеслав Чорновіл наголошував, що добиватиметься збереження усіх необхідних комунікацій між двома народами. «Ніхто не збирається рвати родинні чи інші зв’язки, – заявляв він, – ускладнювати цивілізоване спілкування людей. Я взагалі проти „залізних“, якщо хочете – „необільшовицьких“, кордонів між Україною і Росією, Україною та іншими суверенними державами. Ми маємо намір, навпаки, сприяти спілкуванню, зводити до мінімуму всі формальності»[273]. Він уже тоді висловлював ідею безвізового пересування всіх громадян через кордони держав, що виникли після розвалу Радянського Союзу. В разі прийняття України та інших новоутворених держав в об’єднану Європу Чорновіл прогнозував розширення безвізового режиму пересування громадян територією всієї Європи[274].

В’ячеслав Чорновіл опікувався налагодженням взаємовигідних економічних зв’язків із Росією, для яких апріорі будуть неприйнятними будь-які елементи політики ізоляції чи економічних обмежень. «Ми переходимо до ринку, а він не має кордонів, до яких ми звикли, – з колючим дротом і чуйним прикордонником. Існують зв’язки економічно корисні», – пояснював він[275]. Слушно зауважував, що через тісно зв’язані економічні інфраструктури України і Росії в перший період незалежного існування їм буде майже неможливо одній без одної, тому держави просто зобов’язані економічно співпрацювати. Зважаючи на перераховане, стосунки з Росією, на його думку, мали залишатися пріоритетними для України. У цьому питанні В’ячеслав Чорновіл, безсумнівно, виходив із особливостей формування системи взаємовідносин між республіками колишнього Радянського Союзу. Творилася вона штучно, фактично без урахування економічних чинників, на підставі суб’єктивних, вольових, по суті, політичних факторів. Напевне, правляча верхівка СРСР допускала можливість розпаду Радянського Союзу й навмисно формувала інфраструктуру, яка робила республіки безпомічними у разі розвалу імперії, примушуючи їх знову тягнутися до колишнього імперського центру[276].

За таких умов доцільно було шукати нових шляхів економічної взаємодії, не вдаючись до методів економічного тиску, негативний ефект від яких міг зачепити і їхніх ініціаторів. Тому В’ячеслав Чорновіл зазначав: «Тепер дуже легко задушити Україну економічно – адже ми не маємо альтернативних джерел постачання енергетичних ресурсів, – як говорив Президент Єльцин, „узяти й перекрити краник“. Але це – перекрити дихання не тільки Україні, а й Росії, позбавивши її ринків збуту, бо хто жде на Заході російські товари, технології з їхньою якістю. Тому дуже важливо зберегти всі потрібні економічні зв’язки, а зайві самі відпадуть, без усяких надбудов. Те, що заперечує принципи ринкової економіки, розпадеться саме собою. Перспективне тільки одне – добре продумані економічні договори між Україною і Росією, і тільки цим шляхом можна й треба йти»[277].

Відкидаючи політику економічного ізоляціонізму від Росії, В’ячеслав Чорновіл відстоював ідею збалансованої структури української економіки, ратував за зменшення економічної прив’язки до Російської Федерації, що в подальшому повинно було забезпечити стабільніше функціонування української економіки, усунути ризики економічної залежності від сусіда, його економічної кон’юнктури чи економічної політики тощо[278].

Прихильник рівноправного україно-російського діалогу, В’ячеслав Чорновіл у 1990-х роках все ж був змушений визнати, що відносини між двома державами не найкращі. На його думку, першопричини складностей лежали у площині того, що в Росії звикли розглядати Україну як сферу свого впливу. Доволі довго обидві держави перебували в складі Російської (а згодом Радянської) імперії, в якій Росія була метрополією. Це й залишило відбиток на стосунках. Тому східному сусіду, міркував В’ячеслав Чорновіл, непросто позбутися зверхності. Він визнавав, що українці також мають особливе ставлення до Росії, спричинене багаторазовою ліквідацією української державності, репресіями, голодоморами, втратою за 70 років більшовизму половини населення України[279]. Тобто в обидвох народів, особливо в росіян, стереотипізовані почуття часто беруть гору над прагматичними чинниками добросусідства. Тим не менш В’ячеслав Чорновіл наприкінці 1990-х років не втомлювався наголошувати на доцільності підтримання для двох народів рівноправних і взаємовигідних відносин[280].

Уважно стежив він за розгортанням суспільно-політичної ситуації в Росії. Зауважував, що не встигла цілковито припинити існування радянська тоталітарна система, як у центрі цієї, за словами президента Сполучених Штатів Америки Рональда Рейгана, «імперії зла» знову підіймає голову імперська нетерпимість до інших народів. Занепокоєння щодо відродження в Росії імперських амбіцій В’ячеслав Чорновіл висловив невдовзі після проголошення відновлення незалежності Української держави. 23 жовтня 1991 року він на прес-конференції заявив про імперські антиукраїнські потуги Москви, де чітко «викристалізовувалася відверта антиукраїнська її спрямованість»[281].

Небезпідставність такої стурбованості підтверджували висловлювання російських державних та політичних діячів, а також дії російської влади стосовно України та інших колишніх республік Радянського Союзу. Лунали заяви про намір відновити «единую, неделимую» в межах кордонів Російської імперії 1917 року. Поширювалася теза про штучність української державності, пророкувалося нетривале існування незалежної України. Ставилося під сумнів навіть саме існування українського і білоруського народів, які проголошувалися частиною «единой великорусской нации». Говорилося про нав’язування Україні якоїсь «галицийской» моделі