Читати книгу - "Коли подих стає повітрям"

Але після кількох спроб внутрішньоматкового запліднення стало зрозуміло, що нам знадобиться технологія вищого рівня: доведеться створити принаймні декілька ембріонів у пробірці й імплантувати найздоровіших з них. Іншим доведеться померти. Навіть для того, щоб народити дітей, у цьому новому житті доводилося стикатись зі смертю.

Через шість місяців після початку лікування мені призначили томографію, щоб визначити ефективність Тарцеви. Коли я зіскочив з томографа, оператор подивився на мене. «Ну, докторе, – промовив він, – я не повинен цього казати, але там є комп’ютер, якщо ви хочете подивитись». Я завантажив зображення у переглядачі, ввівши власне ім’я.

Акне було обнадійливою ознакою. Крім того, я став сильнішим; щоправда, біль у спині і втома все ще накладали свої обмеження. Сидячи там, я пригадав слова Емми: навіть незначний ріст пухлини, якщо він справді залишатиметься незначним, вважатиметься успіхом. (Звичайно, мій батько прогнозував, що рак зникне повністю. «На скані все буде чисто, Паббі!» – заявляв він, використовуючи моє сімейне прізвисько.) Я повторив собі, що навіть незначний ріст – це хороші новини, глибоко вдихнув і клікнув ярлик. На екрані з’явилися зображення. Мої легені, які раніше були вкриті безліччю пухлин, тепер були чистими, за винятком вузлика діаметром в один сантиметр у верхній правій долі. Я бачив, що моя спина починає одужувати. Відбулось очевидне, помітне зменшення пухлинної маси.

Мене охопило полегшення.

Рак стабілізувався.

Коли наступного дня ми зустрілися з Еммою, вона все ще відмовлялась обговорювати прогноз, але сказала: «Твій стан дозволяє нам відтепер зустрічатись раз на шість тижнів. Під час нашої наступної зустрічі ми можемо почати обговорювати твоє подальше життя». Я відчув, як хаос попередніх місяців відступає і на його місце приходить відчуття нового порядку. Моє стиснене сприйняття майбутнього почало розширюватись.

На наступні вихідні було заплановано зустріч місцевого рівня випускників факультету нейрохірургії Стенфордського університету, і я з нетерпінням чекав на цю нагоду відновити зв’язок із собою колишнім. Але перебування там лише підкреслило неймовірний контраст з моїм теперішнім життям. Мене оточували успіх, можливості, амбіції, люди мого віку і старші, які жили згідно з траєкторією, що більше мені не належала, тіла яких все ще могли простояти вісім годин під час виснажливої операції. Я почувався так, наче потрапив у колядку навпаки: Вікторія відкривала втішні подарунки – гранти, пропозиції роботи, статті – які мав отримати і я. Мої старші колеги жили тим життям, яке тепер для мене було недоступним: нагороди на ранніх етапах кар’єри, підвищення, новий будинок.

На щастя, ніхто не запитував у мене про мої плани, тому що в мене їх не було. Хоча я міг тепер ходити без палиці, мене паралізувала непевність: ким я буду в подальшому і як довго? Інвалідом, ученим, учителем? Біоетиком? Знову нейрохірургом, на що натякала Емма? Батьком, який веде домашнє господарство? Письменником? Ким я можу або повинен бути? Як лікар я мав певне уявлення про те, що чекає на пацієнтів зі складними захворюваннями – і саме ці моменти я хотів дослідити разом з ними. У такому разі, чи ж не має бути смертельна хвороба ідеальним подарунком молодому чоловікові, який хотів зрозуміти смерть? Хіба є кращий спосіб її зрозуміти, ніж пройти через це? А я навіть не здогадувався, наскільки важко це буде, скільки шляхів мені доведеться дослідити, позначити на карті, описати. Я завжди уявляв собі, що лікарі наче поєднують дві частини залізничної колії, допомагаючи пацієнтові легко подолати свій шлях. Я не очікував, що зустріч із власною смертністю мене настільки дезорієнтує, позбавить точки опори. Я думав про себе молодшого, який, мабуть, хотів би «викувати у кузні моєї душі нестворену свідомість свого народу». Заглядаючи у власну душу, я помітив, що знаряддя надто крихкі, а вогонь надто слабкий навіть для того, щоб викувати власну свідомість.

Заблукавши на одноманітному пустирі своєї смертності і не знаходячи точки дотику в наукових дослідженнях, міжклітинних молекулярних шляхах і безкінечних кривих статистики виживання, я знову звернувся до літератури: «Раковий корпус» Солженіцина, «Нещасливці» Б. С. Джонсона, «Смерть Івана Ілліча» Толстого, «Розум і космос» Нейджела, Вулф, Кафка, Монтень, Фрост, Гревіль, мемуари хворих на рак – будь-що, написане будь-ким про смертність. Я шукав слова, які допомогли б мені пояснити смерть, знову почати визначати себе і рухатись вперед. Привілей безпосереднього досвіду віддалив мене від літературної і художньої праці, але зараз я відчував, що для того, щоб зрозуміти свій безпосередній досвід, необхідно буде знову виразити його в мові. Гемінґвей описав свій процес у схожий спосіб: отримати глибокий досвід, а потім відійти, щоб осмислити його і записати. Мені потрібні були слова для того, щоб рухатись далі.

Отож, протягом цього часу мене повернула до життя література. Монолітна непевність мого майбутнього гнітила мене: куди б я не подивився, тінь смерті вкривала собою зміст будь-якої дії. Я пам’ятаю мить, коли моя безмежна тривога зникла, коли море непевності, яке, здавалось, неможливо переплисти, розступилось. Я прокинувся з відчуттям болю, так почався новий день – здавалося, що про жоден проект, окрім сніданку, не може бути мови. Я так далі не можу, подумав я, і відразу ж антифоном пролунала відповідь, утворюючи три слова Семюела Беккета, які я вивчив давно, ще будучи студентом: «Я піду далі». Я підвівся з ліжка і зробив крок уперед, знову і знову повторюючи: «Я так далі не можу. Я піду далі».

Того ранку я ухвалив рішення: я змушу себе повернутись в операційну. Чому? Тому що я можу. Тому що це я. Тому що мені доведеться навчитися жити по-іншому, сприймати смерть як непроханого мандрівного гостя, але усвідомлювати, що, навіть якщо я помираю, до того часу поки не помру, я живий.

Протягом наступних шести тижнів я змінив свою програму фізичної терапії. Я зосередився на тому, щоб набратися сил безпосередньо для операцій: багатогодинного стояння, мікроманіпуляцій малими об’єктами, згинання руки для закріплення транспедикулярного гвинта.

Далі була ще одна томографія. Пухлина ще трохи зменшилась. Переглядаючи зображення, Емма сказала: «Я не знаю, скільки часу в тебе є, але скажу так: мій попередній пацієнт уже сім років приймає Тарцеву, і в нього не виникало жодних проблем. У твоєму випадку ще рано почуватись настільки спокійними. Але, дивлячись на тебе, думка про десять років не здається божевільною. Можливо, тобі це не вдасться, але це не божевілля».

Ось і був мій прогноз – ні, не прогноз: обґрунтування. Обґрунтування мого рішення повернутись у нейрохірургію, повернутись до життя. Частина мене раділа можливості прожити ще десять років. Інша частина хотіла б, щоб вона