Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

на користь; люди, які незручно почуваються біля керма, однак неспроможні відмахнутися від лідерства, коли їм його пропонують… або нав’язують. З них виходять найкращі правителі-демократи, бо вони рідко кохаються у владі. Зовсім навпаки. І коли щось іде не так… коли помирає місіс Воллмен… а раптом це діабет? — перебив він сам себе. — Може бути. Ціанозна шкіра[60], швидке занурення в кому… можливо, можливо. Та коли так, де був її інсулін? Може, вона вирішила не рятуватися? Невже самогубство?

Склавши руки під підборіддям, Суддя поринув у задуму. Він скидався на квочку якогось чорного хижого птаха.

— Коли щось іде не так… ви наче не договорили, — акуратно підштовхнула його Люсі.

— Коли щось іде не так, коли, наприклад, помирає Саллі Воллмен, — від діабету, внутрішньої кровотечі абощо — такі, як Ларрі Андурвуд, винуватять себе. Люди, яких величають конституції, рідко коли доживають щасливо. Мелвін Пьорвіс, суперфедерал тридцятих, застрелився з власної табельної зброї в 1959-му[61]. Коли застрелили Лінкольна, його вже доїдала передчасна старість і він гойдався на межі нервового зриву. Завдяки державному телебаченню ми отримали змогу спостерігати, як президенти нашої країни марніють на наших очах — спершу різницю було помітно щомісяця, а тоді вже й щотижня. І згорали вони досить швидко, за винятком хіба що Ніксона, який жирів на владі так само, як упирі набухають від крові, та ще Рейґана — мені він здавався трохи затупим, щоб старіти. Гадаю, Джеральд Форд був таким самим.

— Мабуть, річ не тільки в цьому, — сумно промовила Люсі.

Суддя запитально глянув на неї.

— Як там написано? «Насичуюсь турботами до смерку»?

Він кивнув.

— Непоганий опис закоханого чоловіка, чи не так?

Суддя подивився на неї, здивувавшись, що вона з самого початку знала про те, що він не хотів говорити. Люсі знизала плечима, гірко всміхнулася, вигнувши губи карлючкою.

— Від жінки цього не сховаєш, — сказала вона. — Жінка завжди здогадається.

Перш ніж він щось сказав, вона рушила до дороги — у напрямку того місця, де сидів Ларрі. Сидів і думав про Надін Кросс.

——

— Ларрі?

— Тут, — озвався він. — Ти чого не спиш?

— Змерзла, — сказала Люсі й кивнула на нього — Ларрі сидів на узбіччі, схрестивши ноги, наче в медитації. — Знайдеться для мене місце?

— Атож.

Він посунувся. За день камінь набрався теплоти і ще беріг її часточку. Вона сіла. Ларрі пригорнув її. Люсі прикинула, що наразі вони десь миль за п’ятдесят від Боулдера. Вирушать до дев’ятої ранку і пообідають уже у Вільній боулдерській зоні.

Вільна боулдерська зона. Так говорив чоловік, якого вони чули по радіо. Звали його Ральф Брентнер, і дещо сором’язливо він пояснив тим, хто міг його чути, що «Вільна боулдерська зона» — лише позивний для радіо. Однак Люсі ця назва подобалася сама по собі. Тим, як вона звучала. А звучала вона якраз відповідно. У тій назві чувся новий початок. І Надін Кросс учепилася за неї мало не з релігійним запалом, наче в ній крилися надприродні сили.

Три дні по тому, як Ларрі, Надін, Джо та Люсі завітали до Стовінгтона і з’ясувалося, що в епідемцентрі немає жодної живої душі, Надін запропонувала знайти Сі-Бі-радіо та моніторити всі сорок хвиль. Ларрі прийняв цю думку з розкритими обіймами — так само як і всі інші її ідеї, подумала Люсі. Вона зовсім не розуміла цю Надін. Та жінка запала Ларрі в душу, і це було очевидно, але коли справи виходили за межі звичної рутини, Надін не хотіла мати з ним нічого спільного.

Хай там як, а думка з радіо виявилася дійсно слушною навіть попри те, що породив її мозок відлюдька — виняткового ставлення удостоювався тільки Джо. Надін сказала, що це найлегший спосіб вийти на контакт із групами інших людей і домовитися з ними про зустріч.

Це призвело до заплутаної дискусії серед учасників їхньої когорти, яка на той час налічувала півдюжини — до них приєднався Марк Зеллмен, зварювач із околиць Нью-Йорка, та двадцятишестирічна медсестра Лорі Констебл. А те обговорення закінчилося ще однією неприємною суперечкою щодо снів.

Лорі тоді сказала, що вони й так достеменно знають, куди їхати. Вони прямували за розумахою Гарольдом Лодером і його групою до Небраски. Звісно, що їхали в одному напрямку та користувалися тими ж вказівками — сни були надто яскравими та виразними, щоб від них відмахнутися.

Трохи отак посперечавшись, Надін впала в істерику. Жодних снів їй не снилося. Повторю: жодних клятих снів. Решті кортить позайматися груповим самогіпнозом — гаразд. Їдуть до Небраски, керуючись вказівками, як ті таблички в Стовінгтоні (бодай якесь раціональне підґрунтя!), — гаразд. Та вони мусили второпати, що вона з ними не через метафізичну маячню. Якщо їм однаково, то вона прислухатиметься до радіо, а не до галюцинацій.

Марк повернувся до напруженої Надін і дружньо всміхнувся, показавши поцятковані прогалинами ряди зубів.

— Якшо ніц не сниться, то як так, шо минулої ночі я прокинувся від твоїх балачок уві сні?

Надін поблідла, як полотно.

— Хочеш сказати, що я брешу? — мало не закричала вона. — Якщо так, одному з нас краще забратися звідси просто зараз!

Джо притиснувся до неї, заскімлив.

Ларрі все залагодив, погодившись на ідею з радіостанцією. І десь минулого тижня вони почали приймати передачі. Та надходили сигнали не з Небраски: люди поїхали з Гемінгфорд-Гоума до того, як вони туди потрапили, — сни їх про це попередили, однак видіння зробилися тьмянішими і вже не так їх підшпорювали. Підсилені потужним передавачем Ральфа Брентнера, вони приходили з Боулдера, штат Колорадо, розташованого за шість сотень миль західніше.

Люсі й досі пам’ятала радісні, на межі екстазу обличчя своїх супутників, коли крізь статику пробилася гугнява оклахомська говірка Ральфа: «Це Ральф Брентнер, Вільна боулдерська зона. Якщо ви мене чуєте, для відповіді користуйтесь хвилею 14. Повторюю, хвилею 14».

Вони його чули, та тоді їхньому радіо не вистачало потужності, щоб відповісти. Однак вони наближалися до Боулдера і завдяки Ральфові дізналися, що Ебіґейл Фрімантл (подумки Люсі завжди називатиме її матінкою Ебіґейл) і її група прибули туди першими, а відтоді до них постійно прибували нові люди — вони приходили по двоє, по троє, а іноді й групами осіб по тридцять. Коли Брентнер уперше з ними зв’язався, у Боулдері зібралося вже двісті душ, а цього вечора — їхнє радіо тепер було в зоні досяжності, і вони гарно потеревенили — набралося понад триста п’ятдесят. Їхня ватага наблизить це число до чотирьох сотень.

— Поділишся думками — дам льодяника, — мовила Люсі до Ларрі та поклала