Читати книгу - "Вбивство у «Східному експресі»"

id="id21">

Розділ одинадцятий

Свідчення міс Дебенгем

Увійшовши у вагон-ресторан, Мері Дебенгем підтвердила попереднє судження Пуаро про неї. Охайно одягнена в чорний костюм, сіро-зеленувату блузку, із гладкими хвилями темного волосся, акуратно зачесаного й пригладженого. Її манери були такі ж спокійні та пригладжені, як її волосся.

Вона сіла навпроти Пуаро та мсьє Бука й запитально на них глянула.

— Вас звати Мері Герміона Дебенгем і вам двадцять шість років? — почав Пуаро.

— Так.

— Англійка?

— Так.

— Будьте ласкаві, мадемуазель, записати свою постійну адресу на цьому аркуші паперу.

Вона виконала його прохання. Почерк був чіткий і розбірливий.

— Тепер, мадемуазель, що ви розповісте нам про події минулої ночі?

— Боюся, що мені нічого вам розказати. Я лягла спати й заснула.

— Чи дуже вас засмутило, що в цьому потягу вчинили злочин?

Цього запитання вона не очікувала. Її сірі очі трохи розширилися.

— Я не зовсім розумію вас.

— Але запитання було зовсім просте, мадемуазель. Я повторю. Чи надто засмутило вас, що в потягу скоїли злочин?

— Насправді я не думала про це з такої точки зору. Ні, не скажу, що я засмучена.

— Злочин — для вас буденна справа, так?

— Природно, що сталася неприємна річ, — тихо сказала Мері Дебенгем.

— Ви справжня англосаксонка, мадемуазель. Vous n’éprouvez pas d’emotion[58].

Вона ледь усміхнулася.

— Боюся, що в мене не буде істерики, яка б довела мою емоційність. Зрештою, люди помирають щодня.

— Так, вони вмирають. Але вбивство — трохи рідкісніша подія.

— О, звичайно.

— Ви ж не знали небіжчика?

— Уперше я побачила його тут учора за обідом.

— І яке у вас про нього враження?

— Я не звернула на нього уваги.

— Він не здався вам лихою людиною?

Вона ледь знизала плечима.

— Направду, не скажу, що замислювалась над цим.

Пуаро проникливо подивився на неї.

— Гадаю, ви зневажаєте те, як я проваджу своє розслідування, — сказав він, кліпнувши. — Ви гадаєте: «Зовсім не так розслідування б провадили в Англії. Там усе було б формально, зводилося тільки до фактів, справа була б належно впорядкована». Та я, мадемуазель, маю власні маленькі примхи. Спершу я дивлюся на свідка, оцінюю його чи її характер, і тоді, відповідно, формулюю запитання. Ще хвилину тому я говорив із джентльменом, який хотів поділитися зі мною усіма його ідеями щодо будь-чого. Та я примусив його дотримуватися суті. Я змусив його відповісти тільки «так» чи «ні», це чи інше. І от прийшли ви. Я одразу помітив, що ви любите порядок і методичність. Ви обмежитеся тільки темою обговорення. Ваші відповіді будуть короткі та по суті. І тому, мадемуазель, що людська природа примхлива, я ставлю вам зовсім інші запитання. Я запитую, що ви відчуваєте, що ви подумали. Вам хіба не подобається такий метод?

— Пробачте мені такі слова, але я гадаю, що це просто марна трата часу. Чи подобалося мені обличчя містера Ретчетта, чи ні, не допоможе визначити вбивцю.

— Ви знаєте, що за людина був той Ретчетт?

Вона кивнула.

— Місіс Габбард усім про це розповідає.

— А що ви думаєте про справу Армстронґів?

— Мерзенний злочин, — твердо сказала дівчина.

Пуаро задумливо подивився на неї.

— Міс Дебенгем, як мені відомо, ви подорожуєте з Багдада?

— Так.

— До Лондона?

— Так.

— Що ви робили в Багдаді?

— Я працювала гувернанткою двох дітей.

— А після відпустки повернетеся на ту роботу?

— Я ще не впевнена.

— А чому?

— Багдад досить далеко. Я, імовірно, залишилася б у Лондоні, якби знайшла підхожу вакансію.

— Ясно. Я думав, можливо, ви вирішили вийти заміж.

Міс Дебенгем не відповіла. Глянула просто на Пуаро. Її погляд ясно промовляв: «А ви нахаба».

— Що ви думаєте про леді, з якою розділяєте купе, про міс Олссон?

— Здається, вона приємна, проста особа.

— Якого кольору її халат?

Мері Дебенгем дивилася на нього.

— Коричнюватого, чиста вовна.

— О! Сподіваюся, це не озвучить нескромно, якщо я скажу, що на шляху з Алеппо в Стамбул помітив колір вашого халата. Здається, блідо-бузковий.

— Так, справді.

— Ви маєте ще один халат, мадемуазель? Наприклад, червоний?

— Ні, то не мій.

Пуаро нахилився вперед. Він був схожий на кота, що от-от впіймає мишу.

— Чий же тоді?

Дівчина трохи подалася назад, злякавшись.

— Не знаю. Про що ви?

— Ви не сказали: «Ні, такого в мене немає». Ви кажете: «Ні, то не мій», а це означає, що річ належить комусь іншому.

Вона кивнула.

— Комусь у цьому потягу?

— Так.

— Кому?

— Я щойно сказала вам. Не знаю. Я прокинулася сьогодні близько п’ятої ранку з відчуттям, що потяг надто довго стоїть. Відчинила двері й виглянула в коридор, думаючи, що ми, можливо, на станції. Я побачила когось у яскраво-червоному кімоно далі по коридору.

— І ви не знаєте, хто це? Чи у неї світле, темне, чи, може, сиве волосся?

— Не можу сказати. На ній був чепчик, тому я бачила тільки потилицю.

— А фігура?

— Висока і струнка, наскільки можна судити, але важко сказати. Кімоно з вишитими драконами.

— Так, так, ваша правда, дракони.

Він помовчав мить. Потім пробурмотів про себе:

— Я не можу зрозуміти. Не можу зрозуміти. Усе це не має сенсу.

Тоді, дивлячись на міс Дебенгем, сказав:

— Більше вас не затримуватиму, мадемуазель.

— О! — Здавалося, її це трохи спантеличило, але вона тут же встала.

Біля дверей, однак, з мить провагавшись, вона повернулася.

— Шведська леді, міс Олссон, чи не так? Здається, вона трохи нервує. Каже, ви повідомили їй, що вона остання бачила того чоловіка живим. Здається, вона гадає, що через це ви вважаєте її винною. Можна я скажу їй, що вона помилилася? Насправді ви ж знаєте, що вона з тих людей, що й мухи не скривдять.

Кажучи це, вона намагалася усміхатися.

— О котрій годині вона пішла до місіс Габбард по аспірин?

— Відразу ж опісля пів на одинадцяту.

— Скільки її не було?

— Близько п’яти хвилин.

— Уночі вона виходила з купе?

— Ні.

Пуаро звернувся до лікаря.

— Могли Ретчетта вбити так рано?

Лікар похитав головою.

— Тоді, гадаю, можете заспокоїти свою подругу, мадемуазель.

— Дякую. — Раптом вона йому всміхнулася, усмішкою, сповненою симпатії.