Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

— А втім… У Реданії про це не розголошують, але я знаю від моїх агентів, що Дійкстра знайшов одну з криївок Вільгефорца, а у ній — докази проведення чародієм страшезних експериментів над людьми. Точніше, на людських плодах… і на вагітних жінках. Тож якщо Вільгефорц мав Цірі, я побоююся, що подальші її пошуки…

— Мовчи, най тебе дідько!

— З іншого боку, — швидко сказав Ваттьє де Рідо, дивлячись на змінене лютим гнівом обличчя імператора, — все це може бути дезінформацією. Аби викликати до чародія огиду. Це дуже схоже на Дійкстру.

— Ви маєте знайти Вільгефорца та відібрати у нього Цірі! Най тобі грець! Не громадити припущення і не балакати дарма! Де Пугач? І далі в Ґесо? Але ж він там начебто вже перевернув кожен камінь і зазирнув у кожну дірку в землі. А ж дівчини там начебто не було й немає? Астролог помилився чи збрехав? То все — цитати з його рапортів. То що він там іще робить?

— Коронер Скеллен, осмілюся зауважити, провадить там не дуже зрозумілі дії… Свій загін, який Ваша Величність наказав йому організувати, вербує у Маехті, у форті Рокайн, де він заклав базу. Загін той, дозволю собі додати, — досить підозріла зграя. А зовсім уже підозрілим є те, що наприкінці серпня Скеллен найняв прославленого найманого вбивцю…

— Що?

— Найняв найманого горлоріза з дорученням ліквідувати бандитську шайку, що гуляє по Ґесо. Справа сама по собі похвальна, але чи варта імперського коронера?

— А чи випадково оце зараз не говорить твоїми устами заздрість, Ваттьє? І чи не вона ото додає твоїм донесенням кольору й азарту?

— Я констатую лише факти, Ваша Величносте.

— Факти, — імператор різко встав, — я хочу бачити. Слухати про них мені набридло.

* * *

То був насправді важкий день. Ваттьє де Рідо був без сил. Щоправда, у розкладі дня він запланував іще годинку-дві паперової роботи, що мало захистити його від потопу документів, але на одну думку про це його аж затрясло. Ні, подумав він, немає на це сил. Робота не вовк. Іду додому… Ні, не додому. Дружина почекає. Я йду до Кантарелли. До солоденької Кантарелли, біля якої так добре відпочивається.

Не роздумував довго. Просто встав, узяв плащ і вийшов, повним відрази жестом стримавши секретаря, який намагався тицьнути йому сап’янову течку з важливими документами на підпис. Завтра! Завтра теж буде день!

Він вийшов із палацу боковим входом, у бік садів, пішов кипарисовою алейкою. Минув штучний ставочок, у якому плавав короп поважного, у сто тридцять два роки, віку, випущений іще імператором Торресом, про що свідчила золота пам’ятна медаль, причеплена до зябер гігантської риби.

— Доброго вечора, віконте.

Ваттьє коротким рухом передпліччя звільнив прихований у рукаві стилет. Руків’я його саме всунулося у долоню.

— Ти дуже ризикуєш, Ріенсе, — сказав холодно. — Дуже ризикуєш, показуючи у Нільфгарді свою обпечену пику. Навіть як магічна телепроекція.

— Ти зауважив? А Вільгефорц гарантував мені, що коли не торкнешся, то не здогадаєшся, що то ілюзія.

Ваттьє сховав стилет. Він аж ніяк не здогадався б, що то ілюзія, але тепер — знав.

— Ти занадто великий боягуз, Ріенсе, — сказав, — аби постати тут власною реальною особою. Ти ж знаєш, що б тебе тоді спіткало.

— Імператор і далі такий затятий щодо мене? І мого майстра Вільгефорца?

— Твоє нахабство обеззброює.

— До дідька, Ваттьє. Запевняю, що ми й надалі на вашому боці, я і Вільгефорц. Ну, визнаю, ошукали ми вас, давши фальшиву Цірі, але то було для доброї справи, і хай мене втоплять, якщо я брешу. Вільгефорц вважав, що коли справжня загинула, то краще буде фальшива, ніж жодної. Вважали ми, що вам все єдино…

— Твоє нахабство перестає обеззброювати й починає відгонити зневагою. Я не маю наміру втрачати час на балаканину з міражем, що мене зневажає. Коли нарешті я отримаю тебе у реальній поставі, то погомонимо й — довго, присягаюся тобі. А до того часу… Apage[13], Ріенсе.

— Я тебе не впізнаю, Ваттьє. Раніше, хоча б навіть і сам диявол тобі об’явився, ти перд екзорцизмом прикинув би, чи не вдасться тобі з того отримати раптом якийсь зиск.

Ваттьє навіть погляд не кинув на ілюзію, розглядаючи натомість порослого водоростями коропа, що ліниво мацав мул у ставку.

— Отримати зиск? — повторив він нарешті, презирливо надуваючи губи. — Від тебе? А що ж ти міг би мені дати? Може, справжню Ціріллу? Може, твого патрона Вільгефорца? Може, Кагіра еп Келлаха?

— Стоп! — Ілюзія Ріенса підняла ілюзорну руку. — Ти вірно назвав.

— Що я вірно назвав?

— Кагір. Ми доставимо тобі голову Кагіра. Я і мій майстер, Вільгефорц…

— Змилуйся, Ріенсе, — пирхнув Ваттьє. — Зміни черговість.

— Як побажаєш. Вільгефорц, із моєю скромною допомогою, дасть вам голову Кагіра, сина Келлаха. Ми знаємо, де він, можемо його вийняти як рака з сака, коли захочемо.

— Аж така у вас є можливість, ти подумай. Аж такі добрі агенти у війську королеви Меви?

— Випробовуєш мене? — скривився Ріенс. — Чи й справді не знаєш? Хіба оте друге. Кагір, мій дорогий віконте, є… Ми знаємо, де він. Знаємо, куди він прямує, знаємо, у якій компанії. Бажаєш його голову? Отримаєш її.

— Голову, — усміхнувся Ваттьє, — яка не зуміє розповісти, що насправді сталося на Танедді.

— Так буде краще, — цинічно сказав Ріенс. — Навіщо давати Кагіру говорити? Нашим завданням є залагодити, а не поглибити упередження між Вільгефорцом і імператором. Доставлю тобі мовчазну голову Кагіра еп Келлаха. Влаштуємо це так, щоб виглядало як твоя і виключно твоя заслуга. Доставка протягом найближчих трьох тижнів.

Старезний короп у ставку каламутив воду боковими плавниками. Тварюка, подумав Ваттьє, мусить бути виключно мудрою. Тільки що мені з тієї мудрості? Все той самий намул і те саме латаття.

— Твоя ціна, Ріенсе?

— Дрібниця. Де є і що замишляє Стефан Скеллен?

* * *

— Я сказав йому, що він хотів знати. — Ваттьє де Рідо витягнувся на подушках, граючись золотим локоном волосся Картії ван Кантен. — Бачиш, моя солоденька, до окремих справ треба підходити мудро. А мудро — то значить конформно. Якщо чинити інакше, не отримаєш нічого. Тільки гнилу воду й смердючий мул у басейні. І що з того, що басейн