Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

думку; ми, звичайно, обстежували «кішкою» всі ті місця, де вона могла потонути. Я найняв молодих хлопців з місцевого клубу нирців. Вони присвятили ціле літо тому, що ретельно обшукали дно протоки і вздовж берега… нічого. Я абсолютно впевнений, що вона не лежить у воді, інакше б ми її знайшли.

— А не могло з нею що-небудь трапитися в іншому місці? Міст, звичайно, було перекрито, але до материка зовсім недалеко. Вона могла перепливти туди або перебратися на човні.

— Стояв кінець вересня, і вода була така холодна, що Харієт навряд чи пішла б купатися посеред усього цього переполоху. Але якби вона раптом вирішила перепливти на материк, її б обов’язково помітили і зчинився б великий галас. На мосту була далеко не одна дюжина очей, а на материку вздовж води стояли дві-три сотні людей і спостерігали за розвитком драми.

— А човен?

— Ні. Того дня на острові налічувалося рівно тринадцять човнів. Більшість прогулянкових човнів уже витягли на берег. У старій човновій гавані на воді залишалися тільки два катери. Там були ще сім плоскодонок, п’ять з яких вже лежали на березі. Під пасторською садибою одна плоскодонка лежала на суші і одна на воді. Біля господарства Естергорд були ще моторний човен і плоскодонка. Всі ці судна перевіряли, і вони виявилися на своїх місцях. Якби Харієт перепливла в човні і втекла, їй би довелося залишити човен на тому боці.

Хенрік Ванґер підняв четвертий палець:

— Відтак залишається тільки одна реальна можливість: Харієт зникла не з власної волі. Хтось убив її і сховав тіло.

Лісбет Саландер провела другий день Різдва за читанням полемічної книги Мікаеля Блумквіста про економічну журналістику. Книга складалася з двохсот десяти сторінок, називалася «Тамплієри» і мала підзаголовок «Повторення пройденого для журналістів-економістів». На обкладинці, стильно оформленій Крістером Мальмом, була поміщена фотографія Стокгольмської біржі. Крістер Мальм попрацював у «Фотошопі», і глядач не відразу усвідомлював, що будівля біржі висить у повітрі, а фундамент у неї відсутній. Важко уявити собі більш промовисту обкладинку, здатну відразу так ясно задати тон розповіді.

Саландер відзначила, що Блумквіст прекрасний стиліст. Книга відзначалася прямотою і захопливістю викладу матеріалу, і навіть не посвячена в тонкощі економічної журналістики людина могла багато що з неї почерпнути. Тон книги був уїдливим і саркастичним, але головне, переконливим.

Перший розділ нагадував певною мірою оголошення війни, і Блумквіст заявляв про це просто, без натяків. За останні двадцять років шведські журналісти, що спеціалізуються на економіці, поступово перетворилися на групу некомпетентних хлопчиків на побігеньках, сповнених почуття власної величі і нездатних до критичного мислення. Зробити останній висновок автора спонукав той факт, що багато хто з них раз по раз задовольнявся передаванням висловлювань директорів підприємств і біржових спекулянтів, без найменших заперечень навіть у тих випадках, коли повідомлялися неправдиві відомості. Подібні репортери або такі наївні і довірливі, що їх слід було б усунути від роботи, або — і це набагато гірше — свідомо зраджують обов’язок журналіста критично досліджувати матеріал і забезпечувати громадськість правдивою інформацією. Блумквіст стверджував, що йому часто буває соромно, коли його називають економічним журналістом, позаяк при цьому його ставлять на одну дошку з людьми, яких він взагалі відмовляється зараховувати до журналістів.

Блумквіст порівнював діяльність «економістів» з роботою репортерів, що спеціалізуються на кримінальному праві, або кореспондентів-міжнародників. Він описував, який би зчинився галас, якби правовий журналіст денної газети під час, наприклад, процесу із звинувачення у вбивстві почав видавати отримані від прокурора відомості за істину в останній інстанції, не отримавши інформації у сторони захисту, не поговоривши з сім’єю жертви і не склавши уявлення про те, що справедливо, а що ні. Блумквіст уважав, що необхідно додержувати тих же правил і коли працюєш в галузі економіки.

У книзі наводився ланцюг доказів, покликаних підтвердити вступні міркування. У довгому розділі розглядалися репортажі про відомий дот-ком, надруковані в шести провідних денних газетах, а також у «Фінанстіднінґен», «Даґенс індастрі» і використані в щоденній програмі економічних новин на телебаченні. Спершу він цитував і підсумовував сказане журналістами, а потім порівнював з тим, як ситуація виглядала насправді. Описуючи хід справ на підприємстві, він раз у раз згадував прості запитання, які «серйозний журналіст» обов’язково б поставив, а всі ці «економісти» дружно не поставили. Красивий хід.

В іншому розділі йшлося про розповсюдження акцій компанії «Телія» — це був найбільш знущальний та іронічний розділ книги. Кількох названих на ім’я журналістів, що пишуть про економіку, буквально було публічно відшмагано, і серед них якийсь Вільям Борґ, на якого Мікаель, схоже, був особливо злий. В одному з останніх розділів порівнювався рівень компетентності шведських і зарубіжних економічних журналістів. Блумквіст описував, як «серйозні журналісти» «Файненшл таймс», журналу «Економіст» і деяких німецьких економічних газет коментували аналогічні речі в своїх країнах. Порівняння виявлялося не на користь шведських журналістів. Останній розділ містив пропозиції щодо виходу з цієї сумної ситуації. Заключні слова книги повертали читача до вступу:

Якби парламентський репортер виконував свою роботу таким же чином, необдумано ламаючи списи на захист кожного ухваленого рішення, яким би безглуздим воно не було, або якби політичний журналіст ухилявся від оцінки ситуації, такого репортера звільнили б або, принаймні, перевели у відділ, де він не зміг би заподіяти великої шкоди. Проте в світі репортерів-економістів не діють правила роботи нормального журналіста — критично оцінювати ситуацію і об’єктивно повідомляти отримані дані читачеві. Замість цього тут підносять до небес найуспішніших шахраїв. Тут також закладається основа Швеції майбутнього і підривається остання довіра до журналістів як до професіоналів.

Звинувачення висувалися неабиякі. Тон був уїдливим, і Саландер легко зрозуміла, чому за цим пішли обурені дебати як у професійному виданні «Журналіст» та деяких економічних журналах, так і на головних сторінках денних газет. Лише кілька людей були названі в книзі на ім’я, але Лісбет Саландер вважала, що ця професійна група досить мала і всі чудово розуміють, чиї саме газетні статті цитувалися. Блумквіст нажив злісних ворогів, що й спричинило безліч злорадних коментарів щодо рішення суду в справі Веннерстрьома.

Вона згорнула книгу і подивилася на фотографію автора на задньому боці обкладинки. Мікаель Блумквіст був знятий трохи збоку. Русявий чубчик дещо недбало спадав на лоб, мовби безпосередньо перед тим, як фотограф натиснув на кнопку, повіяв вітер або наче (що було ймовірнішим) фотограф Крістер Мальм підібрав йому такий імідж. Він дивився в камеру з іронічною посмішкою, надавши поглядові хлоп’ячого і чарівного виразу.

«Вельми гарний чоловік, — відзначила про себе Лісбет. — На якого, проте, чекають три місяці у в’язниці».