Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

частині Москви[254]. Отримавши більший контроль над органами влади, Сталін також примушував своїх співробітників приділяти таборам більше уваги. 1940 року Політбюро обговорюватиме той чи той проект ГУЛАГу майже кожного тижня[255].

Втім, інтерес Сталіна не був суто теоретичним. Він безпосередньо цікавився людським матеріалом, який виконував роботу в таборах: кого арештовують, куди посилають, якою є доля цих людей. Він особисто читав прохання про звільнення від в’язнів або їхніх дружин, часто ставлячи резолюції на одне-два слова («тримати на роботі» або «звільнити»)[256]. Пізніше він регулярно вимагав інформації про в’язнів або групи в’язнів, якими особливо цікавився, наприклад про західноукраїнських націоналістів[257].

Є також свідчення того, що зацікавленість Сталіна окремими в’язнями не завжди була зумовлена суто політичними мотивами, і серед них були не тільки його особисті вороги. Ще 1931 року, до повної консолідації своєї влади, Сталін провів через Політбюро резолюцію, яка давала йому надзвичайно широкі особисті повноваження щодо арештів певних категорій технічних спеціалістів[258]. Також — не випадково — схема тогочасних арештів інженерів і спеціалістів вказує на певний вищий рівень їх планування. Мабуть, не було чистим збігом те, що у найпершій групі в’язнів, відправлених до нових таборів на Колимі, було семеро відомих фахівців-гірників, двоє фахівців з організації праці та двоє фахівців-гідротехніків[259]. Мабуть, не було чистим збігом обставин і те, що ОГПУ арештувало одного з найкращих радянських геологів напередодні будівництва табору поблизу нафтових покладів у республіці Комі[260]. Такі збіги не могли плануватися місцевими партійними начальниками у порядку реагування на нагальну потребу.

Нарешті, існує група непрямих, але цікавих доказів, які вказують на те, що масові арешти кінця 1930-х — 1940-х років також могли проводитися до певної міри з метою втамувати пристрасть Сталіна до рабської праці, а не для того — як це вважає більшість, — щоб покарати начебто реальних чи потенційних ворогів. Автори досі найавторитетнішої російської історії таборів відзначають «чіткий зв’язок між успішною економічною діяльністю таборів і кількістю відправлених до них в’язнів». Вони стверджують невипадковість того, що вироки за незначні правопорушення стають набагато суворішими з кожним розширенням системи таборів, зі зростанням потреби у примусовій робочій силі[261].

На те саме вказують і кілька окремих архівних документів. Наприклад, Ягода 1934 року надіслав листа своїм підлеглим в Україні, вимагаючи 15–20 тисяч в’язнів, усіх «придатних до роботи»: вони були терміново потрібні для закінчення будівництва каналу Москва-Волга. Лист датований 17 березня, у ньому Ягода також вимагає, щоб начальство місцевого ОГПУ «вжило додаткових заходів» для забезпечення надходження в’язнів до 1 квітня. Однак звідки мали взятися ці додаткові 15–20 тисяч в’язнів, чітко не пояснюється. Чи потрібно було їх арештувати для того, щоб виконати вимогу Ягоди?[262] Чи — як переконаний історик Террі Мартін — Ягода просто намагався забезпечити регулярний приплив до таборів робочої сили? Досягти цієї мети насправді ніколи так і не вдалося.

Якщо арешти мали на меті забезпечення таборів робочою силою, то робилося це майже з анекдотичною неефективністю. Мартін та інші також відзначають, що кожна нова хвиля масових арештів заставала начальників таборів цілком несподівано, що дуже ускладнювало для них підтримання хоча б позірної економічної ефективності. Ті, хто проводив арешти, також ніколи не вибирали своїх жертв раціонально: замість того, щоб обмежити арешти молодими здоровими чоловіками, які стали б найкращими працівниками на крайній Півночі, до в’язниць у величезних кількостях кидали також жінок, дітей і старих[263]. Здається, що кричуща нелогічність масових арештів свідчить проти думки про ретельне планування рабської робочої сили — це приводить багатьох до висновку, що арешти здійснювалися головним чином для знищення людей, які вважалися ворогами Сталіна, і тільки у другу чергу для того, щоб заповнити сталінські табори.

І, нарешті, жодне з цих пояснень мотивів зростання таборів не виключає повністю інших. Цілком імовірно, що Сталін міг планувати арешти і для того, щоб знищувати ворогів, і для того, щоб створювати рабську робочу силу. Ним могли керувати водночас і його власна параноя, і потреби у робочій силі регіональних вождів. Можливо, найкращою формулою буде найпростіша: Сталін пропонував своїй таємній поліції «соловецьку модель» концентраційних таборів, Сталін відбирав ворогів, — а підлеглі хапалися за можливість виконати його вказівки.

Розділ 4

БІЛОМОРСЬКИЙ КАНАЛ

У кінцевому підсумку тільки два заперечення, які висловлювалися в ході дискусій на засіданнях комісії Янсона, мали якесь значення для майбутнього. Незважаючи на свою впевненість у тому, що великий радянський народ подолає брак доріг, незважаючи на майже повну відсутність сумнівів стосовно використання примусової праці, Сталін і його поплічники залишалися надзвичайно уважними до того, що говоритимуть і писатимуть про їхні табори за кордом.

Насправді — всупереч поширеній у масовій свідомості думці — у ті часи за кордоном про радянські табори писали досить часто. На Заході широка громадськість доволі багато знала про радянські концентраційні табори в кінці 1920-х років, ймовірно, більше, ніж наприкінці 1940-х. Великі матеріали про радянські в’язниці друкувалися у Німеччині, Франції, Великобританії й Америці; особливо це стосується лівої преси, яка мала добрі зв’язки з ув’язненими російськими соціалістами[264]. 1927 року французький письменник Раймон Дюге видав дивовижно точну книжку про соловецькі табори «Тюрма в Радянській Росії», де було описано все — від особистості Нафталі Френкеля до жаху катування комарами. С. А. Малсагов, грузин, офіцер Білої армії, якому вдалося втекти із Соловецького і перейти кордон, видав 1926 року в Лондоні ще одну розповідь про табір — книжку «Острів-пекло». Через поширення чуток про злочинне використання примусової праці в Радянському Союзі «Англійське товариство проти рабства» навіть почало розслідування цього питання; за його результатами було видано звіт, у якому було вміщено свідчення про цингу і злочинне поводження з в’язнями[265]. На основі свідчень російських біженців один французький парламентарій написав широко потім цитовану статтю, в якій порівнював становище в Радянському Союзі з результатами розслідування рабства комісією Ліги Націй у Ліберії[266].

Однак після розширення системи таборів у 1929–1930 роках інтерес до таборів дещо змінився: його центром стала вже не доля в’язнів-соціалістів, а економічна загроза, яку табори становили для західного бізнесу. Компанії і профспілки, відчувши небезпеку, почали організовуватися. Зростав тиск, спрямований на запровадження бойкоту дешевших радянських товарів, які, як стверджувалося, виробляються із застосуванням примусової праці; особливо він був потужним у Великобританії та США. Парадоксальним чином рух за бойкот затьмарив усе інше в очах західних лівих, які все ще, особливо в