Читати книгу - "Карибська таємниця"

я ладен об заклад побитися, що ви знаєте більше про це, ніж я. Ви наслухалися чимало теревенів.

— Звичайно, наслухалася, — погодилася міс Марпл.

— Вам же, певно, немає чого робити, крім як слухати теревені?

— У такий спосіб часто можна здобути корисні відомості.

— А знаєте, — сказав містер Рейфаєл, — щодо вас я припустився помилки, хоч я й не часто помиляюся в людях. Але ви далеко не така проста жінка, якою спочатку мені здавалися. Усі ці чутки про майора Полґрейва та про історії, які він розповідав… Ви думаєте, його вколошкали, чи не так?

— Боюся, що так.

— То це правда, — сказав містер Рейфаєл.

Міс Марпл набрала повні груди повітря.

— І цю правду встановлено? — запитала вона.

— Встановлено й точно встановлено. Мені розповів Дейвентрі. Я не розголошую таємницю, бо результати розтину тіла все одно стануть відомі. Ви щось сказали Ґремові, він пішов до Дейвентрі, Дейвентрі пішов в адміністрацію, а адміністрація інформувала поліцію, там вирішили, що історія зі смертю майора видається підозрілою, тож вони відкопали старого Полґрейва, щоб оглянути його тіло.

— І що вони в ньому знайшли? — запитала міс Марпл і замовкла, чекаючи на відповідь.

— Вони виявили, що він проковтнув смертельну дозу чогось такого, чого й лікар не зможе вимовити правильно. Наскільки я можу пригадати, це звучить приблизно як дифлоргексагоналетилкарбензол. Але думаю, це не точна назва, бо поліційний лікар умисне зробив її такою складною, щоб ніхто не зрозумів, про що справді йдеться. Ця речовина, можливо, називається дуже просто — евіпан, або веронал, або сироп Істона, або щось таке. Але подали наукову назву, щоб збити з пантелику непрофесіоналів. У всякому разі її чимала доза, думаю, спричиняє смерть, а симптоми цієї смерті схожі на смерть від високого кров'яного тиску, тим більше, що майор увечері добре наковтався алкоголю. Тому його смерть усім здалася цілком природною й ніхто не помітив у ній чогось незвичайного. Лише сказали «старий бідолаха» і швиденько його закопали. А тепер вони сумніваються, що в нього взагалі був високий тиск. Він казав вам про це коли-небудь?

— Ні.

— От бачите! А всі сприйняли це як очевидний факт.

— Мабуть, він казав людям, що тиск у нього високий.

— Це так само, як у розповідях про привидів, — прокоментував містер Рейфаєл. — Ви ніколи не зустрінете чоловіка, який бачив привида на власні очі. З ним зустрівся або троюрідний брат його тітки, або приятель, або приятель приятеля. Та облишмо це поки що. Вони думали, він мав високий кров'яний тиск, бо знайшли в його кімнаті пляшечку з пігулками, які контролюють кров'яний тиск, — і тепер ми підходимо до найголовнішого, — я думаю, дівчина, яку було вбито, розповідала всім, що пляшечку поставив туди хтось інший, а насправді вона належала тому чоловікові на ім'я Ґреґ.

— У містера Дайсона справді високий кров'яний тиск. Його дружина згадувала про це, — сказала міс Марпл.

— Отже, пляшечку поставили в кімнаті Полґрейва, щоб створити враження, ніби він страждав від високого кров'яного тиску, і надати його смерті природного вигляду.

— Саме так, — сказала міс Марпл. — І дуже розумно поширили чутку про те, що в нього був підвищений кров'яний тиск. Але ж ви знаєте, як легко поширити чутку. Я їх наслухалася за своє життя.

— Не сумніваюся, ви їх наслухалися, — сказав містер Рейфаєл.

— Досить тільки щось натякнути то там, то там, — сказала міс Марпл. — Ви не запевняєте, що знаєте це з якихось власних джерел, ви тільки говорите, що місіс В сказала вам, що полковник С сказав їй. Чутка завжди приходить до вас із других рук, із третіх рук або з четвертих, і дуже важко з'ясувати, хто випустив її у світ першим. Атож, чутку пустити легко. І люди розповідатимуть її і повторюватимуть іншим, так, ніби вони це бачили на власні очі.

— Хтось повівся вельми розумно, — замислено промовив містер Рейфаєл.

— Так, — сказала міс Марпл. — Я думаю, хтось повівся розумно.

— Та дівчина щось бачила або щось знала і спробувала когось шантажувати, я думаю, — сказав містер Рейфаєл.

— Вона могла й не розуміти, що це шантаж, — сказала міс Марпл. — У цих великих готелях часто відбуваються події, про які покоївки знають, але постояльці не хочуть, щоб про них довідався хтось іще. Тож вони платять дівчатам великі чайові або купують подарунки за нерозголошення своїх таємниць. Вікторія, можливо, спочатку й не здогадувалася про важливість того, що вона знала.

— А проте дістала удар ножем у спину вчора вночі, — зауважив містер Рейфаєл.

— Так. Певно, хтось не хотів дозволити їй говорити.

— Справді? Цікаво послухати, що ви думаєте про все це.

Міс Марпл подивилася на нього замисленим поглядом.

— Чому ви думаєте, що я знаю більше, ніж ви, містере Рейфаєл?

— Можливо, що й ні. Але я хотів би послухати ваш аналіз того, що ви знаєте.

— Але чому?

— Тут немає чого особливо робити, — сказав містер Рейфаєл, — крім як робити гроші.

Міс Марпл здавалася злегка здивованою.

— Робити гроші? Тут?

— Звідси можна послати з дванадцяток закодованих телеграм за день, — сказав Рейфаєл. — Так я тут розважаюся.

— Торгівля пакетами акцій? — із сумнівом запитала міс Марпл голосом людини, яка говорить іноземною мовою.

— Щось подібне, — погодився Рейфаєл. — Змагання з чужими мізками. Лихо в тому, що ця діяльність забирає в мене не так багато часу, тож я й зацікавився цією справою. Вона розбудила мій інтерес. Полґрейв присвячував чимало свого часу базіканню з вами. Ніхто більше не міг витримати того базіку, я думаю. Що він вам розповідав?

— Він розповів мені багато історій, — сказала міс Марпл.

— Я знаю. Більшість із них були неймовірно занудними. І їх доводилося вислуховувати не один раз. Якщо йому випадала нагода, він міг розповісти кожну три або й чотири рази.

— Я знаю, — сказала міс Марпл. — Боюся, така вада властива кожному старому джентльмену.

Містер Рейфаєл подивився на неї гострим поглядом.

— Я не розповідаю історій, — сказав він. — Кажіть далі. Це почалося з однієї з історій Полґрейва, чи не так?

— Він сказав мені, що знає вбивцю, — мовила міс Марпл. — У цьому немає нічого дивного, — додала вона своїм лагідним голосом, — бо таке буває з усіма.

— Я не зовсім вас зрозумів, — промовив містер Рейфаєл.

— Я не хочу сказати нічого конкретного, але, думаю, ви не станете заперечувати, містере Рейфаєл, що коли ви переберете в пам'яті спогади про всілякі події, що відбувалися у вашому житті, то вам неодмінно пригадається такий випадок, коли хтось досить безтурботно промовив фразу, подібну до: «О, я добре знав Такого-то-й-такого — він помер дуже несподівано, і ходила чутка, ніби його дружина допомогла йому