Читати книгу - "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

— Візьміть його!  — гукнув Володимир до  дружинників. Ті кинулися виконувати княже повеління, та не встигли й до сходів  добігти, як  Карпило гукнув:

— Не  треба, хлопці!  Не  трудіться! Я сам!

І він раптом перевалився через  забороло і сторч головою шугонув на  мерзлу землю, — і не  тріпнувся.

Володимир Глібович перехрестився.

— Божевільний!

4

П’ять днів  мчав  Ждан до Новгорода-Сіверського, зупиняючись лише для  того, щоб   погодувати коней. За  пазухою  — лист  від Святослава, а в душі  — страх  перед зустріччю з Ігорем. Що  скаже князь? Як розцінить його  втечу з-під Глібова? Його роль  Святославового посланця?

Виїздив з  Києва неохоче: розхворілася і лежала в жару Любава. Прощаючись, прошепотіла пошерхлими губами:

— Ти ж повернешся, Жданку? Повертайся, бо зосталася я одна  на світі, як  билина в полі... Нікого тепер у мене немає...

На  її  очах  виступили сльози. Жданові перехопило від жалю  подих.

— Я піду  до князя відпрошуся... Хтось  інший поїде... Але Славута, що  чув цю  розмову, суворо застеріг:

— Куди? Князі не люблять, коли не виконують їхніх повелінь! Їдь,  хлопче, і не  гайся!  А за Любаву не  бійся: молода — видужає. Та й доглянемо ми  її тут гуртом...

І ось він,  забрьоханий, змучений важкою дорогою, залишивши коней біля   конов’язі,  простує до  хоромів князя Ігоря. А назустріч Янь.  Шапка, як  завжди, аж на  потилиці, з-під неї вибився тугий  жмут  русявих кучерів, на рум’яному обличчі здивовано-радісна усмішка, а  руки розкинуті для обіймів.

— Ждане! Ти  звідки? Ми   думали, тебе  й  на  світі  вже немає!..

Ждан дав  себе  обняти, але  Яневої радості не  поділив. Турбувала майбутня зустріч з Ігорем.

— Я до князя...

— Так  відразу? Чи  він  тебе  жде?

— Маю для  нього листа з Києва.

— Чоловіче! Ти  вже  і  в  Києві встиг   побувати! А  ми  ж тільки  позавчора  повернулися  з  походу... Дивися, який прудкий! — Янь  покрутив головою, а  потім додав:   — Від кого  листи? Від  Святослава? Знаємо, що  старий пише! Не дуже, мабуть, його писанина  сподобається  нашому  князеві... Але  йди.

Ігор  сидів  у хоромині. Не  ждав  такого гостя  і тому  здивовано втупив очі  в свого воскреслого конюшого.

— Ти   живий? Де  тебе   носило? Ми   перевернули  весь Глібів  — не знайшли... Де був?  Кажи! Я залишився в дорозі без  запасного коня!

— Я був у Києві, княже.

— У Києві? Та як  ти смів?  Як  туди  потрапив? І чого?

— Я  рятував свою  наречену... — Ждан похилив голову, чекаючи вибуху  князівського гніву.  Але  Ігор  мовчав. Підбадьорений цим, Ждан розповів усе,  як  було,  — і про  Любаву  та її дідуся, і про  напад на їхню  хатину сіверських воїв, і про  вбивство старого та  поранення дівчини. А потім додав: — Де було  подіти Любаву? Взяти з собою? Не  витримала б довгої дороги до Новгорода-Сіверського... Залишити в розореному Глібові? На  кого? Адже  там  одні  трупи та головешки... Тоді я надумав відвезти її в Київ, до Самуїла... А він повів її до Славути.

— Ти  бачив Славуту? Як  там  старий?

— Дужий-здоровий... Згадував про  тебе,  княже. Ігореве обличчя на  мить  просвітліло.

— Добрим словом чи  лихим? Ждан зам’явся.

— Та...  І добрим... і лихим.

— За  віщо  ж лихим?

— За  Глібів, княже...

— За  Глібів... Гм...  Це  ти розпатякав?

— Карай чи  милуй — я, княже... Мусив розповісти... Однак чутки  дійшли б до  нього. То  я  вже  хоч  правду... Як було...

Ігор  посуворішав. В очах  спалахнув холодний вогонь.

— І князь Святослав знає?

— Знає, княже... І не  тільки знає, а навіть прислав тобі листа.

Ждан вийняв з-за пазухи тугий   сувій  пергаменту. Ігор поспішно зірвав воскову печатку, вп’явся очима в  розмашисте великокнязівське послання. І чим   далі  читав, тим ставав похмуріший.

Потім пожбурив послання на  стіл,  вибухнув лайкою:

— Прокляття! Він  називає мене відступником, погубителем землі Руської. Ніби я  не  князь, а  холоп! Ніби він святий, а я грішник!.. А хто  ж відібрав у нас  Чернігів? Хто упродовж кількох років піднімав меча на  великого князя київського Рюрика Ростиславича, аж  поки не  змусив його поділитися владою? Хто  розпалював міжусобиці між  руськими князями — я чи він! І він  сміє  після всього того  тикати мені  в очі,  що  я відступник! Прокляття! — Потім йому  в голову прийшла якась нова думка, бо він раптом дивно глянув на Ждана і схопив його  за груди,  струснув щосили: — Це ти,  холопе, обмовив мене перед Святославом? Ти  розтеревенив йому  про  Глібів!  Та ще й посмів привезти сюди  цього неправедного листа, мовби не  міг  здогадатися, що  тебе  тут жде!  Чи  може, сподівався, що  Святославове заступництво захистить? Ти  — смерд, холоп, раб!  Я витягнув тебе  з грязюки, а ти мені  так  віддячив?

— Княже, що   ти   говориш!  —  вигукнув ошелешений Ждан. — Як  би  я  посмів обмовляти тебе!  І для  чого?  Хіба знищення Глібова можна приховати? Хіба  князь Святослав не  дізнався б про  це  від когось іншого? І чого  б я мав  віддячувати тобі  злом  за добро?

Та  Ігор  уже  й  слухати його  не  хотів  — так  розпалився.

— Люди! Візьміть цього негідника та в поруб[34] його! В пута залізні! — гукнув щосили.

Вбігло двоє  гриднів, що  чатували за  дверима. Мов  цербери  накинулися на юнака, заломили руки, потягли надвір. Не  встиг  Ждан і оком змигнути, як  його  вштовхнули в темний сирий льох під валом, припнули за ногу  цепом до стіни і швиргонули на  купу  струхлявілої, цвілої соломи. Грюкнули двері, заскреготів засув  — і в підземеллі запанувала тиша. Глухо  і холодно, як  у могилі!

Ось   і  трапилося те,  чого   він  боявся, коли їхав  сюди. Незважаючи ні  на  що  — ні  на  правдиву розповідь, ні  на посилання на  Славуту, ні на  заступництво князя Святослава,  — Ігор  проявив запальність, нестримність і розправився з  ним, як  з ворогом. Що  ж тепер буде?  Чого ждати в майбутньому? Невже після стількох пригод і небезпек зустріне він  свій   кінець у  цій  смердючій ямі?   Невже гнитиме  тут заживо, поки й  не  сконає? Ні,  не  сподівався він  на  таке, коли тікав  з половецької неволі...

Крізь вузеньке — шириною в долоню — віконце в погріб пробивався жмут  сірого світла, вихоплював на протилежній стіні  чорне, змокріле дерево, покрите пліснявою. І цей  жмутик  денного світла, що  нагадував про  волю, про  широкий, безмежний білий світ,  що зник для