Читати книгу - "Ювелір з вулиці Капуцинів"

Мором? — засміялася Лотта. — Це виключено.

— Але ж ви шепотіли йому на прощання ніжні слова — я сам чув…

— Не треба ревнощів, Германе, — прошепотіла Лотта. — А то я вас не поцілую…

— Бо вже поцілували Роберта?

— Роберт надто серйозний для поцілунків, — засміялася Лотта. — Він просив мене розшукати старі зошити мого покійного чоловіка. Вони колись разом працювали, і йому потрібні якісь формули. Тепер вам ясно, що ви справді нічого не розумієте? Будете за це покарані. Не поцілую вас…

— Це жорстоко! — мовив Герман. Він спробував пригорнути Лотту, та вона спритно вивільнилась і зупинилась лише на сходах.

— Одержуйте! — послала Германові поцілунок рукою. Той вдав, що розгнівався. Лотта показала йому язик і побігла до себе. Шпехт почув, як нагорі клацнув замок.

Вранці за кавою Ганс Кремер заявив, що на нього чекають важливі фінансові справи, він весь день буде зайнятий і тому сподівається — дочка розважатиме гостя.

— Гер Шпехт така серйозна й ділова людина, — обізвалась Лотта, — що я не знаю, чи зможу потрафити його уподобанням. — Говорила серйозно, а очі сміялись, Германові здалося — зараз знову покаже йому язика. — Я старатимусь, та за наслідки не ручаюсь…

— Постарайся, дочко, постарайся, — нічого не тямив старий. — Я б хотів, щоб гер Шпехт не почувався чужим у нашому місті.

— Люди швидко акліматизуються. Чи не так, гер Шпехт? — ніби наївно запитала Лотта.

— Все залежить від умов зовнішнього оточення, — багатозначно глянув на неї Герман.

— Боротьба за існування? — спробувала вколоти жінка.

— А якщо це приємно?

Вони подивилися одне одному в очі і засміялись. Обом подобалась ця гра. Між ними весь час щось стояло — якась перешкода, і обоє знали: варто їм захотіти, і ця перешкода зникне, та страшилися рішучого кроку…

Кремер підвівся.

— Лотта покаже вам місто, гер Шпехт, — проскрипів. — Здається, ви вперше у Бреслау?

— Та, сподіваюсь, не востаннє. Мені так сподобалося тут, що лічитиму дні до наступного приїзду.

— Після кожного відвідування вас ще сильніше тягтиме до нас, — недвозначно сказав старий. А Лотта опустила вії і трохи почервоніла.

Коли батько поїхав, Лотта попросила Германа допомогти їй розібрати папери чоловіка. Вони піднялись до колишнього кабінету Геллерта — великої кімнати, заставленої книжковими шафами. Лотта мерзлякувато стенула плечима. Герман торкнувся до її руки, та жінка відсахнулась од нього. Видно, спогади наринули на неї. Шпехт відійшов у протилежний куток кабінету. Лотта провела рукою по чолу, наче відганяючи од себе минуле. Попросила Германа дістати з верхніх полиць акуратно зв’язані пачки паперів.

— Батько після його загибелі, — пояснила, — все це власноручно упорядкував… Не розумію, чого Роберт хоче. У нас лишилися тільки конспекти лекцій, які чоловік читав в університеті, та якісь, по-моєму, не дуже важливі папери. Решта зберігалась у нього на роботі.

Лотта сіла на килим, підібгавши ноги. Вона перегортала зошити, листи, чернетки, списані дрібним почерком, відкладаючи окремо листи. Паку, де були зв’язані лише зошити у чорних коленкорових обкладинках, підсунула до Германа.

— Там конспекти, — махнула, рукою, — передивіться, будь ласка.

Перші два десятки зошитів були конспектами лек цій, прочитаних для студентів. Інші вражали хаотичністю записів. Бувало, що на сторінці лише одна формула, а решта площі рябіє знаками запитання, виписаними з особливою дбайливістю. На одній з сторінок Геллерт великими літерами написав: “Увага!” та вивів кілька формул, але потім закреслив усе і позначив: “Нісенітниця”. Були сторінки й зовсім чисті, були розмальовані різними чортиками, карикатурними профілями чоловіків.

Шпехт вже зовсім заплутався у безлічі цифр і формул, як раптом на першій сторінці одного із зошитів побачив крупно виписані літери: “Висновки”. Рівні рядки акуратних записів, цілі сторінки формул та цифр… Певно, це й цікавило Мора. На всякий випадок Герман скрутив зошит у трубочку, крадькома заховав до кишені.

В інших зошитах знову криво й косо зроблені записи, знову знаки оклику й запитання, карикатури… Шпехт переглянув усе, та не знайшов більш нічого вартого уваги.

Заглибившись у папери, Герман зовсім забув про Лотту і лише тепер глянув на неї. Вона сиділа спиною до нього і, тримаючи у руках пожовклого листа, тихенько схлипувала. Шпехт присунувся до неї і, розуміючи, що всі слова зараз зайві, мовчав. Лотта повернула до нього заплакане обличчя, хлипнула і раптом припала до його плеча. Цей невимушений жест розчулив Германа, він витяг хусточку і почав витирати струмочки, що стікали по щоках жінки.

— Він любив мене, — сказала Лотта. Забрала у Германа хусточку, витерла очі і усміхнулась жалібно. — Бачите, які ми швидкі на сльози.

Удвох вони швидко розібрали ділові і особисті папери Геллерта, відокремили ті, які хоча б трохи стосувались його роботи. Поверхово проглянувши їх, Шпехт упевнився, що це в основному ділове листування та консультації.

Уже в коридорі Герман сказав:

— Мені б не хотілося, аби Мор знав, що я допомагав розбирати папери. Можливо, йому це буде неприємно, все ж чужа рука торкалася робіт його товариша.

— Як хочете, мій друже. — Лотта стояла перед Шпехтом заплакана, та чомусь саме тепер вона здалась йому значно кращою, щось у ній було від тієї Лотти, яка грала Бетховена. — Як хочете, — повторила, — либонь, ви маєте рацію…

Тільки-но вони зібралися вирушити до міста, як приїхали Мор і Амрен. Після вчорашньої пиятики очі в есесівця запливли і стали зовсім маленькі.

— Голова не болить? — запитав він у Шпехта і по просив: — Нехай мені дадуть чарку коньяку, може, по легшає…

Випив не одну, а дві, не закушуючи, і лише після цього скривився, поскаржившись:

— Здоров’я, здається, у мене непогане, та, чорт зна що таке, вип’єш пляшку чи дві, і починає пекти… І звідки ця згага береться?

Лотта не витримала і зареготала.

— Коли після двох пляшок лише згага, то жити вам, штурмбанфюрер, до ста років…

Після коньяку Амрен повеселішав і запитав у Шпехта, чи не змінилися його наміри. Дізнавшись, що столики вже замовлено, почав весело насвистувати Видно, Амрену сподобалось, що Шпехт не поцікавився причиною їхнього візиту і визнав за потрібне пояснити:

— Роберт, розумієш, листувався з цим… як його… Геллертом… Ну, і треба подивитись, може, збереглися ці листи… Для чогось йому знадобились…

Продовжуючи насвистувати, піднявся слідом за Лоттою і Мором.

Через годину Шпехт почув голоси на другому поверсі. Певно, вийшли з кабінету і розмовляли в коридорі. Герман прислухався. Говорив Мор:

— Добре, Лотто, що ви зберегли зошити Теодора. Він був дуже талановитий фізик, я знов переконався в цьому, проглядаючи його записи. Гадав, що він усе ж таки встиг завершити свою працю. Це був би великий вклад у науку. Та я помилився.

— Ніхто не цікавився паперами