Читати книгу - "Теплі історії до шоколаду"

ночівлі у мальовничому селищі. «Зелений туризм» має багато різновидів, і робота в чужому саду — один із них!

• Дивлячись на людей (сусідів, перехожих, пасажирів тої ж маршрутки, яка везе щоранку на роботу), намагатися знайти в них бодай одну дуже гарну рису, щось таке, що шалено подобається. З часом можна настільки звикнути до цього, що почнемо робити це несвідомо. Вправа для радості й доброти одночасно.

• Запросити в гості людей, яких любимо і з якими затишно — бажано з ночівлею, щоби вранці усміхатися їм із напівзаплющеними очима й радіти, що день починається так добре.

• Якщо приїжджають кулінарні феї, поступитися їм місцем на кухні й не плутатися під ногами — а потім без зайвих мук сумління наминати приготовану ними смакоту. І не треба комплексувати, що ми так не вміємо — на те ж вони, феї, і приїжджають (прилітають?), щоб ми потішилися за їхні золоті рученьки і свій ситий животик. А якщо це нас ще й надихне до звершення кулінарних подвигів — то це ж взагалі щастя! Залишається тільки побажати ні пересолу, ні недосолу!

• Ходити цілий день по м’якій траві, квітах і навіть білих стежках босоніж. Особлива радість у спекотний день — росяна трава. І солодка джерельна вода, зачерпнута долонями.

• Навесні та влітку якомога більше спати, лежати, читати, відпочивати, готувати, працювати на свіжому повітрі: на гамаку між дерев, на пледі помежи трав, на пеньочках і стовбурах, на стільчиках і шезлонгах. А пікніки й садові чаювання нехай якомога частіше заміняють нам сніданки/обіди/вечері в приміщенні. Навіть дуже затишному.

Ранок тишком-нишком розчинився у тумані, і 10-та година — геть несподівано! — постукала Андріану по плечі. Жінка квапливо почала збиратися, аби встигнути до студентів на третю пару. Вона збиралася йти пішки, через парк. Із термосом, звісно. Усе — як намистини пишуть.

Великий коричневий шарф, червоні сережки, берет, мітенки, коричневі «ковбойські» чоботи, рвані джинси, улюблена вельветова куртка, яскрава парасоля з велосипедистками, вишита подружкою торба через плече, маленький зелений музичний програвач з рок-н-ролом і кантрі, шоколадна помада й крапля «мандаринових» парфумів — усе це мало якось розмалювати листопад у красиві кольори, приємні звуки й теплі запахи. Термос теж був яскравим, до речі. Бракувало хіба ще транспаранта з написом «Зимові свята, весна, літо й золота осінь настануть уже скоро!» І фабрики Віллі Вонки, аби мати змогу роздаровувати шоколадки кожному перехожому, на додачу.

Андріана йшла, майже підтанцьовуючи бадьорій музиці Люка Браяна, і мало не наштовхнулася на дівчину, котра йшла, похнюпивши носа й, здавалося, пильно вдивлялася в носаки своїх черевиків.

Розділ 6

— Лізо? Привіт!

— Ой! Андріано Ігорівно?.. Добрий день.

— Давно тебе не бачила, — засміялася Ада, намагаючись приховати тривогу й занепокоєння. — Сподіваюся, ти зараз нікуди не поспішаєш?

Дівчина відповіла скупою посмішкою.

— Прогуляєшся зі мною? Знайдемо якусь суху лавку — а як не буде сухої, витремо мокру, що нам?

— Але ви ж поспішаєте.

— Лізо, якби я поспішала, то не взяла б із собою термос із чаєм, — Ада витягла з сумки «доказ» і весело помахала ним перед очима студентки. — Я збиралася попити чай у парку. А тут ще й така компанія! Якщо погодишся, то я тобі ще дещо покажу.

Ліза засміялася вже щиріше.

— Вам би в якісь промоутери, чи що, податися. Переконувати вам вдається не кепсько.

— Ну, я ж промоцією, якщо на те пішло, і займаюся. Намагаюся переконати студентів, що вчитися їм таки потрібно. І все таке.

— І як, ведуться? — Лізі щось, мабуть, дуже боліло всередині, і вона ніяк не могла позбутися гіркоти в голосі, хоча вже витягла з кишені серветки й активно шурувала ними лавку.

— Ну, не всі, мабуть. То таки, напевно, не та сфера, де моніторити досягнення легко. Але, сподіваюся, когось мені та й вдається надихнути. Бери чай.

Андріанин термос мав два горнятка — більше, яке одягалося одразу на покришку, і менше, прилаштоване зверху, як тепла шапка. Це було завжди дуже доречно. «Особливо зараз» — подумала жінка.

— Смачний.

— І, оскільки ти вже погодилася скласти мені компанію, можеш розраховувати на солодку винагороду!

У руках жінки з’явилися два шматки ожинового пирога.

За такими смаколиками розмова пішла легко. Андріана не хотіла тиснути на студентку, лізти в душу з розпитуваннями, але шалено сподівалася, що Ліза заговорить першою. Останніми тижнями її ніхто не бачив в університеті й поза ним. Дівчата з її групи пліткували, що Ліза розійшлася з коханим і занадто сильно тим перейнялася. Хлопці тільки підсміювалися з таких історій.

— А от ви завжди така щаслива? — запитала по хвилі Ліза.

— Усе залежить від того, що ти вкладаєш у те своє «щаслива». У мене далеко не завжди все добре. Але щастя не залежить і не має залежати від зовнішніх обставин… Пам’ятаєш, ми якось про це говорили на парі?

— Та пам’ятаю… Ми багато про що говорили на парах. Ну, але говорити легше, ніж робити. І взагалі я не хочу туди повертатися… В очах дівчини зблиснули сльози. Ада взяла з її рук горнятко й долляла туди ще чаю. Виллявши в своє горня залишки духмяного напою, жінка сховала термос і присунулася ближче до Лізи. І поки та пила, обійняла її за плечі.

Ліза не пручалася. Навпаки, сховала обличчя в теплий Адин шарф і заплакала. Жінка забрала горнятко з-поміж її пальців, вилила чай на пожухлу траву й сховала до термосу, разом зі своїм. Тоді обійняла дівчинку двома руками й тримала її міцно-міцно, не говорячи ні слова.

Минуло трохи часу, поки Ліза трохи заспокоїлася, відсунулася від Ади й ледь чутно попросила пробачення. Дув вітер, і їй не можна було залишатися ось тут, серед холодного парку, із червоними очами й носом. Та й в університет Андріана не збиралася тягти її з собою.

— Нема за що просити пробачення. Давай підемо в кафе за парком. Там зараз мало людей. Ти заспокоїшся, зігрієшся, поїси і розповіси мені, що трапилося. Добре?

— Вам треба на роботу, хіба ні?

Андріана витягла телефон: до пари залишалося 10 хвилин. Вона набрала номер своєї подруги — викладачки, яка точно мала другу пару й не мала третьої.

— Сонечко, привіт. Можеш мене підмінити зараз на третьому курсі, будь ласка? У мене форс-мажор.

— Ой, щось серйозне? З тобою щось сталося?

— Серйозне, але не страшне. Сподіваюся, тут усе налагодиться зовсім скоро.

— Добре. Тримайся там. У якій ви мали бути аудиторії?

Андріана подякувала від серця, дала подрузі ще кілька побіжних коментарів і ще раз попросила її не