Читати книгу - "Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 1"

годовати»,

«Піду в найми, піду в люди,

А за сотником не буду».

«Будеш, дочко Мар’яно,

За сотником Іваном».

Заплакала, заридала

Сердешна Мар'яна.

«За старого… багатого…

За сотника Івана…» —

Сама собі розмовляла,

А потім сказала:

«Я ще, мамо, не виросла,

Ще не дівувала.

Бо ти мене не пускала

Вранці до криниці,

Ні жита жать, ні льону брать,

Ні на вечірниці,

Де дівчата з парубками

Жартують, співають

Та про мене, чорнобриву,

Нишком розмовляють:

«Багатого дочка батька,

Шляхетського роду».

Тяжко мені. Тяжко, мамо!

Нащо дала вроду?

Нащо брови змалювала?

Дала карі очі!

Ти все дала, тілько долі,

Долі дать не хочеш!

Нащо ж мене годувала?

Нащо доглядала?

Поки лиха я не знала,

Чом не заховала?»

Не слухала стара мати,

Лягла спочивати.

А Мар’яна за сльозами

Ледве вийшла з хати.

II

«Ой гоп не пила,

На весіллі була,

До господи не втрапила,

До сусіда зайшла,

А в сусіда

До обіда

В льоху спати лягла.

______

Із льоху та в льох,

Завертали в горох,

І в коморі, і надворі

З нежонатим удвох

Пустували,

Жартували,

Зопсували горох.

______

Ой гоп не сама —

Напоїла кума

І привела до господи.

Не побачив Хома.

Хомо, в хаті

Ляжем спати.

Хоми дома нема.

______

Тряси ж тебе трясця, Хомо!

Я не ляжу спати дома,

А до кума

До Наума

Піду в клуню на солому.

______

А нуте, напилась!

Наша, наша придалась!

Червоніє хвартушина;

Роду чесного дитина».

______

Отак ордою йшли придани [57],

Співали п’яні; а Мар’яна

Крізь тин дивилася на те.

Не додивилася, упала

І тяжко, тяжко заридала.

Таке-то лихо, і за те,

Що щиро любить. Тяжко, діти,

Вік одинокому прожить,

А ще гірше, мої квіти,

Нерівню в світі полюбить.

Дивіться на мене: я виплакав очі.

Мені їх не шкода, мені їх не жаль.

Ні на що дивиться: ті очі дівочі…

Що колись… колись-то… Думи та печаль,

А більше нічого не мав я й не маю,

А з грішми такими тяжко в світі жить.

Під тином ночую, з вітром розмовляю,

Соромляться люди у хату пустить

І привітать словом старого каліку.

Укороти, боже, молодого віку

Тому, хто не має талану любить.

Легше, мої любі, покриться землею,

Ніж бачить, як другий, багатий, старий,

Цілує за гроші, вінчається з нею…

О боже! мій боже! волею своєю

Розбий моє тіло і душу розбий».

Заридав кобзар, заплакав

Сліпими очима.

Дивувалися дівчата:

Вже смерть за плечима,

А він, сліпий, сивоусий,

Про колишнє плаче.

Не дивуйтеся, дівчата,

На старі козачі

Щирі сльози. То не роса

Вранці при дорозі

На спориші і не ваші

Дуже дрібні сльози.

Наплакався. Струни рвані

Три перебирає.

«Аж до вечора Мар’яна

У темному гаю

Проплакала; прийшов Петрусь,—

Вона розказала

Все, що чула од матері

І що сама знала,—

І не втерпіла, сказала,

Як п’яні придани

Йшли по улиці, співали.

«Мар’яно! Мар’яно!

Чом ти не убога! чом я не багатий!

Чом у мене коней вороних нема?

Не питала б мати, де ходиш гуляти,

З ким коли стояла. Питала б сама,

Сама свого серця; дала б йому волю

Любить, кого знає. Я б тебе сховав

Далеко! далекої щоб ніхто не знав,

Щоб ніхто не бачив, де витає доля,

Моя доля, моє щастя,

Ти, моя Мар’яно.

Чом не ти в сірій свитині,

Чом я не в жупані?»

А Мар’яна, як дитина

Без матері, плаче.

Петро стоїть коло неї,

Нічого не бачить —

Тілько сльози Мар’янині;

А сльози дівочі

І серед дня лихо роблять.

А що ж серед ночі?

«Не плач, серце, єсть у мене

І сила, і воля,

Люби мене, моє серце,

Найду свою долю.

За високими горами,

За широкими степами,

На чужому полі,

По волі-неволі

Найду свою долю!

Не в свитині, а сотником

До тебе вернуся,

Не в бур’яні — серед церкви

Обнімеш Петруся,

Обнімемось, поцілую

Дивуйтеся, люди!

А ти стоїш, червонієш…»

«Коли-то те буде?»

«Швидко, швидко, моя рибко.

Молись тілько богу.

Іди в хату, лягай спати.

А я край дороги

Серед степу помолюся

Зорям яснооким,

Щоб без мене доглядали

Тебе, одиноку.

Серед степу одпочину».

«Хіба сю ніч кинеш?

Хіба зараз?..» — «Я жартую.

Тепер Україну

Ні москалі, ні татари —

Ніхто не воює».

«А я чула, що ляхи йдуть».

«То вони жартують.

Розійдемось, моє серце,

Поки не світає.

Чого ж знову заплакала?»

«І сама не знаю».

[1847, С-Петербург]

УТОПЛЕНА

Вітер в гаї не гуляє —

Вночі спочиває;

Прокинеться — тихесенько

В осоки питає:

«Хто се, хто се по сім боці

Чеше косу? хто се?..

Хто се, хто се по тім боці

Рве на собі коси?..

Хто се, хто се?» — тихесенько

Спитає-повіє

Та й задріма, поки неба

Край зачервоніє.

«Хто се, хто се?» — спитаєте,

Цікаві дівчата.

Ото дочка по сім боці,

По тім боці — мати.

Давно колись те діялось

У нас на Вкраїні.

Серед села вдова жила

У новій хатині,

Білолиця, кароока

І станом висока,

У жупані; кругом пані,

І спереду, й збоку.

І молода — нівроку їй,—

А за молодою,

А надто ще за вдовою,

Козаки ордою

Так і ходять. І за нею

Козаки ходили,

Поки вдова без сорома

Дочку породила;

Породила, та й байдуже;

Людям годувати

В чужім селі покинула:

Отака-то мати!..

Постривайте, що ще буде!

Годували люди

Малу дочку, а вдовиця

В неділю і в будень

З жонатими, з парубками

Пила та гуляла,

Поки лихо не спіткало,

Поки не та стала:

Незчулася, як минули

Літа молодії…

Лихо, лихо! мати в’яне,

Дочка червоніє,

Виростає… Та й виросла

Ганна кароока,

Як тополя серед поля,

Гнучка та висока.

«Я Ганнусі не боюся!» —

Співає матуся;

А козаки, як хміль отой,

В’ються круг Ганнусі.

А надто той рибалонька,

Жвавий, кучерявий,

Мліє, в’яне, як зустріне

Ганнусю чорняву.

Побачила стара мати,

Сказилася люта:

«Чи бач, погань розхристана,

Байстря необуте!

Ти вже виросла, дівуєш,

З хлопцями гуляєш…

Постривай же, ось я тобі!..

Мене зневажаєш?

Ні, голубко!»

І од злості

Зубами скрегоче.

Отака-то бува мати!..

Де ж серце жіноче?

Серце матері?.. Ох, лихо,

Лишенько, дівчата!

Мати стан гнучкий, високий,

А серце — не мати.

Ізогнеться стан високий,

Брови полиняють,

І незчуєтесь; а люди

Сміючись згадають

Ваші літа молодії

Та й скажуть — ледащо!

Тяжко плакала Ганнуся

І не знала, за що,

За що мати знущається,