Читати книгу - "Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський"

дедалі важче в неї повірити. А власне ті речі вимагають сліпої віри, взятої у кредит. Допіру поєднані тією вірою, вони над силу погоджуються бути — до певної міри почати існувати.

Те, що Ви кажете про наше штучно продовжене дитинство, — про незрілість, — дещо мене дезорієнтує. Бо здається мені, що той ґатунок мистецтва, який мені припав до душі, є власне регресією, є поворотним дитинством. Коли б можна було повернути розвиток навспак, осягнути якимось обхідним шляхом повторне дитинство, ще раз здобути його повноту і безмір — це було б здійсненням «геніальної епохи», «часів Месії», які нам обіцяні та шлюбовані усіма міфологіями. Моїм ідеалом є «дозріти» до дитинства. Ото була б допіру справжня зрілість.

Я живу тут цілком самотою. Я наклав на себе сумний обов'язок відвідувати приятеля, який помирає від раку[231]. Весна пробуджує в мені прагнення якоїсь мандрівки вдвох, якогось гімназійного таборування. Може, приїде до мене один приятель-маляр.

Про мої роботи краще не писати — надто все це непоказне й пусте.

Якщо побачите Вітольда[232], передайте йому сердечні вітання. Нехай не гнівається, що я йому ще не писав.

Уже закінчую, дякую Вам сердечно за пам'ять, додаю вирази поваги й найсердечніше тисну руку.

Бруно Шульц

Дрогобич, 4 III 1936

Флоріянська, 10

Прошу невдовзі відгукнутися і продовжити листування.

69

Дорогий Пане Анджею!

Сердечно дякую Вам за ту чудову та глибоку оборону, з якою Ви виступили на мій захист на шпальтах «Kuriera Por.»[233] Та чи варто було в цій справі ламати списи? У мене склалося враження, що оте моє починання з Вітольдом[234] щойно ex post набуває сенсу у висвітленні тих епіфеноменів, які тягнуться за нею слідом. Саме по собі воно було, дійсно, тривіальним і цяцьковим. Я був здивований тим, що його сприймають настільки серйозно. В кожному разі, я Вам щиро вдячний.

Факти і вчинки бувають більш промовистими, ніж наміри, а наміри, не підтверджені фактами, не заслуговують на довіру. Тому Ви, либонь, не вірите мені, що я часто думав у Варшаві про Вас, і якщо ми так і не зустрілися, то це не моя вина. Шкодую, що наші контакти уклалися настільки непоказно. Сам не знаю, хто винен, що я так мало бачився з Вами, з Брезою[235] і Вітольдом, хоча у нас із Вами стільки спільного.

Я дійшов висновку, що моя хронічна депресія породжена квієтичною та евдемоністичною настановою, тим, що я щомиті підбиваю баланс задоволення. Щомиті я питаю себе: чи маю я право на задоволення, чи справа «Шульц» варта тривання та подальших заходів. І від відповіді на цей запитальник щастя залежить пораженське чи оптимістичне рішення, найчастіше пораженське. Між тим, питання мусить лунати: чи вчинив я максимум із того, що можна було в даний період зробити. Сперти своє життя на праці, на діяльності, стати незалежним од барометру щастя — ось у чому мусить полягати організація життя.

Я не можу зважитися віддати том новел[236] до друку — відраза до рішення. Чи то якась форма хвороби?

Що Ви поробляєте? Що Ви пишете? З ким спілкуєтеся? Що чувати цікавого в літературі? Мене б дуже втішили звістки від Вас. На свята я, мабуть, не приїду до Варшави.

Сердечно обіймаю та вітаю.

Бруно Шульц

Дрогобич, 29 XI 1936

Флоріянська, 10

70

Дорогий Пане Анджею!

Я дуже втішився несподіваним і милим Вашим листом. Допіру вчора я написав до Вас, але не встиг іще вислати листа (мені забракло конверта) — а вже була наче готова відповідь. Про якого свого листа Ви пишете, що не отримали відповіді? Адже від часу останнього листа, якого я отримав, ми ж бачилися у Варшаві. Чи Ви потім іще мені написали? Може, лист загубився? Я відчуваю себе трохи винним, що так рідко бачився з Вами під час перебування у Варшаві. Гадаю, що, однак, радше мені мала належати ініціатива в цьому питанні. Але то ще можна виправити.

Ваша стаття мене дуже мило вразила, тому моє судження про неї не може бути об'єктивним. Мені здавалося, що Вітольд міг би Вас успішно атакувати. Його позиція дуже сильна, і її важко здолати. Те, що Ви кажете про об'єктивізацію переживань у митця, про дистанцію між життям і мистецтвом — я міркував — майже ідентичним чином. Також і про безпідставність вимоги, щоб письменник був тим, що Ґомбер[237] називає «повним письменником». Той його критерій супроти письменника аж ніяк не стосується, на мою думку, суті митця, він стосується його життєвого чи соціального досвіду, або подібних речей. Реальний особистий зиск від опанування слова «не може бути» критерієм артистизму. Все це Ви дуже влучно сформулювали. Загалом констатую, що ми багато в чому збігаємося, як я вже зауважив був у попередньому листуванні, і що у способі підходу до проблем ми наче рухаємося паралельними шляхами.

Приємно чути, що Ви цікавитеся моєю особою. На жаль, я не можу нічого втішного про себе повідомити. Я впадаю з однієї депресії в іншу, і це паралізує мою активність. Я доходжу висновку, що провину за мою мізерну продуктивність слід покласти на брак дисципліни чи техніки життя, невміння організувати свій день. Я корюся забобонові, що творчість може розпочатися допіру тоді, коли на всьому просторі життя всі труднощі залагоджені, нічого не загрожує і подих погожості витає над благою «душею». А на таке доведеться довго чекати. Вистачить якоїсь затягнутої та не полагодженої справи, якогось внутрішнього дискомфорту, щоб зіпсувати мені охоту до писання.

Чи Ви читали мою Весну[238]? Я сам нею незадоволений, тому шукаю підтвердження ззовні.

Ні, я не подавав до Міністерства жодного клопотання. Красно дякую Вам за добрі наміри. Припускаю, що не у Ваших силах переконати Міністра, щоб той дав мені посаду у Варшаві. Я подав заяву до кураторії Ш.О.[239] про переведення мене до Львова.

Книжка Трухановського[240] належить до речей, які мене останнім часом гнітять. Я вважаю цю книжку за мимовільну пародію на мою, карикатурою, зумовленою нездарністю та наївністю автора. Самокритика в цього чоловіка, мабуть, цілком паралізована. Він не помічає, чи жодних висновків собі з того не робить, що повторює мої звороти, речення й формулювання, тривіалізовані й нездарні. Чи бачили Ви коли нездарні копії образів, намальовані дилетантами? Деталі оригіналу на них подібним чином зневажені, деформовані й перекручені. Моя нехіть випливає з того, що я гидую цим грубим, наївним і примітивним інтелектом, який торкається моїх винаходів нездарною