Читати книгу - "Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк"

нього. Хоронителем цієї легенди є передовсім автор-наратор, постать-посередник, яку Бреза ставить між читачем і подіями цієї книги — ніби фільтр, ніби призму, крізь яку заламується й координується безпосередня мова фактів.

Натомість у теперішньому часі оповіді відбувається несподіваний і дивний епілог цього кохання, справжнє завершення всієї історії. Бреза показує, як кохання ніби переживає себе, перемагає власну смерть і завдяки своєму безсмертному інстинктові самозбереження відроджується в особі Моска, брата Ізи, дуже схожого на свою сестру.

Цей клінічний випадок, те curiosum почуття — вже як концепція й надзвичайно цікава проблема — показаний з великою майстерністю. Ґривалд, захоплений одиничністю, незрівнянністю цього внутрішнього факту, поглинутий його особливістю, а водночас його змінами, не бачить завчасно готової схеми, яку психопатологія приготувала й визначила для цього почуття; і коливання різних класифікацій й оцінок як у душі героя, так і в оповіді резонуючого автора, становлять кульмінаційний пункт роману. Розвиток цього почуття показаний дуже цікаво, його перипетії та щоразу виразніші маніфестації і симптоми ще незрозумілі для оточення, але вже просякнуті атмосферою підозр і чуток. Бачимо, як у чергових фазах, проілюстрованих низкою чудових епізодів — від досконало, до дрібниць описаного візиту у Ґривалда до неусвідомлених самим героєм ревнощів до Йоасі, — сильніша, завойовницька індивідуальність старшого перемагає пасивну, гнучку натуру симпатичного, але слабкого Моска — аж до блискучої сцени в театрі, коли відкривається кінцевий результат гри: повна капітуляція і психічна залежність подоланого Моска, показана в яскравій і гротескній формі. Якщо можу дозволити собі висловлювати припущення, то в генезі всієї концепції сцена в театрі могла бути основою задуму. Це той «плідний момент» процесу, з якого, наче з кульмінаційного пункту, прокручуючи події назад, можна вивести всю ситуацію, все минуле з усіма його характерами. Ці дві постаті — Ґривалда й Моска — найбільш жваві, найбільш віддалені від традиційних психологічних схем, нові й чудові.

Несподівано цікаву роль відіграє автор — як романний свідок та подієвий доповідач. Якась нестача почуття наказує йому паразитувати на почуттях і переживаннях оточення, особливо палко стежити за їхніми проявами — досконала психологічна передумова для романного резонера й наратора. Завдяки цьому, окрім ролі інтерпретатора випадків, він водночас стає другорядним героєм роману — дещо жалюгідним і сумним.

Це книга про молодість, оповита ароматом юності. Тонким чадом молодості віє від постатей юнаків та дівчат. На сторінках цієї книги лежить тінь Ероса — дуже тонка, провесіння, напоєна запахом перших пролісків, суглинку й лісової води. Ерос керував пером письменника, це він, невпізнаний і мінливий, вібрує у всіх венах і розгалуженнях цієї досконалої прози — первісний Ерос, ще достатевий, який проникає в усі постаті цієї книги та в усі її сірі пейзажі, вітряні й дощові, в усю її сутінкову ауру, п’янку і приголомшливу.

Першодрук:

„Tygodnik Ilustrowany” 1937, nr. 3—4 [рецензія на роман Тадеуша Брези (1906—1970) за назвою «Адам Ґривалд», виданий Фердинандом Гьосіком (Варшава, 1936)].

Перевидання:

Bruno Schulz, Proza, s. 359—363 [про взаємини Шульца і Брези див., зокрема, інформації Єжи Фіцовського: Bruno Schulz, Księga listów, s. 156].

«Фердидурке»

У нашій літературі ми вже відвикли від таких шокуючих явищ, від таких ідейних потрясінь, як роман Вітольда Ґомбровича «Фердидурке». Маємо тут справу з незвичною маніфестацією письменницького таланту, з новою та революційною формою й методом оповіді і, врешті, з фундаментальним відкриттям, із захопленням появою нового терену духовних явищ, терену безлюдного й нічийого, де дотепер гуляли лише безвідповідальний жарт, каламбур і нонсенс.

Спробуймо окреслити межу, вказати місце цієї площини, де здійснилося одкровення Ґомбровича. Особливо прикметно, що ця площина, на розміри якої лише тепер вказало нам це незвичне відкриття, раніше не мала назви, не мала своєї власної екзистенції, навіть не була позначена білою плямою на мапі духовного світу.

Дотепер людина бачила і хотіла бачити себе тільки з офіційного боку. Не припускала думки, не брала до уваги, не визнавала того, що у ній існувало поза межами офіційності. Воно вело якесь сирітське життя поза існуванням, поза реальністю, жалюгідне життя неприйнятних і ніколи не записаних смислів. Анафема глупоті, примітивності й нонсенсу перекривали доступ до нього, занадто близька відстань разила сліпотою. Свідомість вимагає певної дистанції й розумових санкцій — усе, занадто близьке й позбавлене цих санкцій, вислизає з-під її впливу.

Тоді, коли тінь людини на сцені своєї свідомості вела офіційне, зріле, апробоване життя — її власна реальність безнадійно поралася з глупотою й дурницею, безпорадно наражалася на химери й непотріб у сфері без назви й території. Тінь привласнила собі всі привілеї існування, тим часом як бездомна реальність людини вела потаємне і приховане життя нелегального співмешканця. Ґомбрович показав, що зрілі й прозорі форми нашої духовної екзистенції є радше pium desiderium, вони живуть у нас певніше як вічно напружена інтенція, ніж як реальність. У реальності ми постійно живемо нижче тієї вершини, у відверто несправедливій і безславній площині, настільки ніякій, що вагаємося, чи вважати її хоча б за якусь видимість екзистенції. Важливим досягненням Ґомбровича було якраз те, що він не вагався визнати цю площину за властиву й архилюдську особливість, що, позбавлену спадщини й дому, він адаптував її до свідомості, визначив її і назвав, — це стало початком чудової кар’єри, яку проклав для неї в літературі цей manager незрілості[17]*.

Так само, як зріла екзистенція людини має свій відповідник у формах та елементах вищої культури, — ця підпільна й неофіційна екзистенція має свій світ відповідників, у якому пересувається й функціонує. З точки зору культури, це якісь відходи й побічні продукти культурних процесів, сфера низинно-культурних змістів, малоосвічених і примітивних, величезний смітник культури, що забруднює її периферії. Цей світ каналів і стоків, ця величезна клоака культури є, однак, первинною субстанцією, цілющим місивом і м’якушем, на якому проростає вся цінність й уся культура. Тут міститься резервуар сильних емоційних напруг, що їх ці низинно-культурні смисли змогли поєднати й накопичити. Наша незрілість (а може, наша життєздатність), пов’язана тисячами вузлів, сплетена тисячма атавізмами з цим другорядним убранством форм, з цією другорядною культурою, вперто триває, прагнучи давно забутого примирення й спільності. Тоді як за лаштунками дорослих, офіційних форм ми віддаємо шану вищим, витонченим цінностям, — наше справжнє життя проходить таємно і без вищого схвалення на цій рідній брудній території, а існуючі в ній емоційні енергії у сотні разів сильніші, ніж ті, що ними розпоряджається малий прошарок офіційності. Ґомбрович показав, що власне тут, на цій зневаженій і непочесній території, плодоносить бурхливе й рясне життя, що життя прекрасно плине без вищих санкцій, що