Читати книгу - "Ім'я рози"

світла, яке робило простір осяйним, так світляно виблискувало б саме духовне начало, що його світло воплочає, - claritas, джерело всякої краси і мудрості, невід'ємний атрибут чудовної домірності, вираженої у цій залі. Красу бо творять спільно три речі: насамперед се integritas, або довершеність, і тому речі неповні ми почитуєм за негарні; тоді належна домірність, сиріч consonantia; і врешті claritas, світло, ми ж бо звемо прекрасними речі, яким властива світла барва[62]. І оскільки візія прекрасного вселяє супокій, а наш апетит однаково прагне спочивати в мирі, добрі та красі, я відчув у собі велике вмиротворення і подумав: як, мабуть, утішно працювати у сьому місці.

У ту полуденну годину воно здалося моїм очам чудовним горнилом премудрості. Згодом у Санкт-Ґаллені я бачив скрипторій подібних розмірів, розташований окремо від бібліотеки (деінде ченці працювали в тому ж приміщенні, де зберігалися книги), але він не був так неперевершено домірний. Під кожним з вікон стояло по столу, за ними сиділи книжники, переписувачі, рубрикатори та інші вчені монахи. Всього вікон було сорок (воістину довершене число, одержане подесятерінням чотирикутника, або немов десять заповідей помножено на чотири богословські чесноти), тому водночас тут могло б працювати сорок ченців, хоч в той момент їх там було десь тридцять. Северин пояснив нам, що монахів, які працюють у скрипторії, звільнено від богослужінь третього, шостого і дев'ятого часу, щоб їм не довелося переривати працю у світлі години і зупиняли вони її лише при заході сонця, перед вечірнею.

Найкраще освітлені місця віддано найдосвідченішим мініатюристам, рубрикаторам та переписувачам. На кожному столі стояло все потрібне для розпису і переписування книг: ріжки з чорнилом, тонкі пера, які дехто з ченців підстругував тонким ножиком, пемзовий камінь, щоб вигладжувати пергамен, лінійки, щоб креслити лінії, на яких відтак проляже письмо. Біля кожного переписувача або на вершку нахиленої площини його стола стояв пюпітр, на ньому спочивав переписуваний рукопис, накритий шаблоном, що виділяв рядок на сторінці, який саме переписувався. Дехто писав чорнилом золотистої та інших барв. Інші натомість лише читали книги і виписували щось із них у свої особисті зшитки чи таблички.

Утім, мені не вдалося довше поспостерігати за їхньою працею, бо назустріч нам вийшов бібліотекар, і ми вже знали, що це Малахія з Гільдесгайма. Його обличчя намагалося виразити гостинність, але я мимохіть аж охнув супроти такої незвичайної фізіономії. Статури він був високої, украй худий, проте кінцівки його були великі й незграбні. Коли він ступав великими кроками, огорнений у чорний габіт ордену, його постать мала в собі щось моторошне. Він тільки-но прийшов знадвору і мав ще напнутий каптур, який кидав тінь на блідоту його обличчя і надавав його великим меланхолійним очам стражденного відтінку. Його фізіономія несла на собі сліди численних пристрастей, врешті приборканих волею, але так, немов вони, накресливши ці риси, згодом припинили їх оживляти. Печаль і суворість переважали у рисах його обличчя, а очі дивились так напружено, що одним позирком могли проникнути у серце співрозмовника й відчитати всі таємні мислі, тому важко було витримати їх пронизливість і хотілося не зустрічати їх вдруге.

Бібліотекар представив нас ченцям, які в ту хвилину там працювали. Малахія розповів нам також, яку роботу виконує кожен з них, і я зачудувався глибокою їхньою відданістю пізнанню і дослідженню божественного слова. Так я познайомився з Венанцієм з Сальвамека, тлумачем з грецької та арабської, шанувальником Арістотеля, воістину наймудрішого з людей. Запізнався я і з Бенцієм з Упсали, молодим скандинавським монахом, знавцем риторики. З Беренґарієм з Арунделя, помічником бібліотекаря. З Аймаром з Александрії, який переписував твори, позичені бібліотеці всього на кілька місяців, і рівно ж з гуртом мініатюристів, вихідців з різних країн: Патриком з Клонмакнойза, Рабаном з Толедо, Маґнусом з Іони, Вальдом з Герфорда.

Перелічувати їх, звісно, я міг би ще довго, перелік-бо сам по собі незрівнянна річ, спроможна породити подиву гідні гіпотипози. Та мушу перейти до теми наших бесід; вони дали нам чимало корисних вказівок, з яких ми почали розуміти той ледь чутний неспокій, яким віяло серед ченців, і те щось невисловлене, що вчувалось у кожній бесіді.

Учитель мій почав розмову з Малахією, вихваляючи красу скрипторію та дух працьовитості, який тут панує, і розпитуючи про працю, яка тут провадиться. Адже, сказав він вельми обережно, він чував немало про цю бібліотеку й хотів би переглянути багато книг. Малахія сказав йому те саме, що ми вже знали від абата: чернець просить у бібліотекаря твір, який хоче переглянути, і якщо прохання це доречне й богобійне, той іде за нею нагору, в бібліотеку. Вільям спитав, як бібліотекареві вдається пам'ятати назви всіх книг, які зберігаються у шафах нагорі, і Малахія показав йому товстезний том, густо заповнений списками і прикований золотим ланцюжком до його стола.

Вільям встромив руку в отвір у своїй рясі, де вона на грудях утворювала мішок, і вийняв звідти предмет, який я вже бачив був у нього в руках і на обличчі під час нашої подорожі. То був роздвоєний хомутець, зроблений таким чином, що він міг сидіти в людини на носі (а тим більше на його носі, великому й орлиному), як вершник сидить на крупі коня або птах на бантині. А по обидва боки цього хомутця, домірно з очима, були прикріплені два довгасті металеві кружальця, які тримали два товсті, як дно пляшки, скельця, подібні за формою до мигдалю. Вільям любив читати, тримаючи ці скельця перед очима, і говорив, буцім бачить крізь них краще, ніж це дозволяє йому природний зір і немолодий вік, особливо коли смеркне. Вони потрібні були йому не для того, щоб бачити далеко, бо око він мав напрочуд гостре, а щоб бачити зблизька. З їх допомогою він міг читати рукописи, написані крихітними літерами, які навіть мені важко було розібрати. Він пояснив, що, коли людина перейде за половину свого життя, навіть якщо зір її завше був чудовий, око твердне і зіниця не в змозі легко пристосовуватись до віддалі, тому чимало вчених людей після п'ятдесятої весни свого життя немов помирають для читання і писання. То велика біда для тих, хто міг би ще багато років приносити своїм розумом великий пожиток. Тому слід хвалити Господа, що хтось винайшов і виготовив сей струмент. Розповів він мені це, пояснюючи ідеї свого приятеля Роджера Бекона, який твердив, що метою мудрості є також продовжувати людське життя.

Інші ченці дивилися на Вільяма з великою цікавістю, та не сміли ні про що