Читати книгу - "Степан Бандера: людина і міф"

а все ж про неї найважче писати, настільки суперечливі свідчення навіть сучасників, людей, які в той час знали Бандеру, спілкувалися з ним.

Найперше - яку посаду займав Степан Бандера на цей час?

На момент свого арешту німцями він був Головою Проводу ОУН, яка називала себе революційною або ще «з-під стягу Бандери». Після арешту обов'язки Голови перейняв на себе Микола Лебедь, але він не був офіційно затверджений на цій посаді і називався урядуючим провідником. На ІІІ Великому Надзвичайному Зборі ОУН у 1943 р. було вирішено відмовитися від інституції провідника і натомість було створено Бюро Проводу з трьох чоловік: Роман Шухевич, Ростислав Волошин і Дмитро Маївський. Але і Волошин, і Маївський загинули, знову залишився один - Роман Шухевич, який задля конспірації вживав кілька псевдонімів.

Микола Лебідь, Голова Проводу ОУН (рев.) 1941-1943 рр.

Мирослав Прокоп, один із засновників Української Головної Визвольної Ради (УГВР), твердить, що Роман Шухевич був і залишався Головою Проводу до самої своєї загибелі. Інший видатний націоналістичний публіцист Степан Мудрик-Мечник писав: «Степан Бандера після звільнення з німецького концтабору Саксенгавзен на деякий час затримався в Берліні. Сюди до нього з України з групою членів ОУН приїхав Микола Лебедь, висланий Романом Шухевичем для зовнішньополітичної діяльності. М.Лебедь став перед Бандерою на струнко і склав звіт про проведену ним працю». По-перше, оце «став на струнко» мимоволі викликає усмішку. А по-друге, Микола Лебедь прибув на Захід не для звіту перед Бандерою, а як генеральний секретар зовнішніх справ УГВР разом з Зеноном Матлою і Дарією Ребет для того, щоб інформувати світову громадськість про ту героїчну боротьбу, яку веде УПА з комуністичним режимом.

Хоча палкі прихильники Степана Бандери вважали, що його в 1940 р. на Краківському Зборі обрано дожиттєвим провідником ОУН, але він сам, судячи з усього, хотів мати підтвердження своїх повноважень і намагався зібрати IV Великий Збір ОУН, але цей намір залишився нездійсненим, оскільки на нього не могли прибути делегати з України. Замість Збору взимку 1946 р. у Мюнхені була проведена розширена конференція, на якій створено Закордонні Частини ОУН. Це дало підстави тим націоналістам, які не погодилися з політикою Степана Бандери, твердити, що в повоєнні роки він уже не був Головою Проводу всієї ОУНр, а лише ЗЧ ОУН.

Мабуть, історія певною мірою повторюється. Як у 1940 р. Степан Бандера зі своїми однодумцями звинувачували Провід ОУН у тому, що, перебуваючи на еміграції, він не орієнтується в ситуації в краю, так тепер Дарія і Лев Ребети, Зенон Матла, Микола Лебедь та інші члени ОУН, які мали можливість познайомитися з поглядами і настроями населення центральних і східних областей України, звинувачували в цьому самого Бандеру. Справді, коли в 1920-1930 рр. члени ОУН вели в Галичині і на Волині боротьбу за незалежну Україну, вони не надто задумувалися над тим, якою саме має бути та Україна. З'ясувалося, що населення так званих Осередніх та Східних Земель (ОСУЗ) відразу починало задавати питання відносно політичного і соціального устрою майбутньої держави. Далі, ідеологія українського націоналізму на чільне місце ставила християнську релігію, можливо, тому, що більшість провідних членів ОУН, як уже згадувалося, вийшли зі священицьких родин. Населення східних областей було байдужіше до релігії, можливо, тому, що російська православна церква завжди відстоювала імперські інтереси Росії. Якщо при створенні ОУН мова йшла лише про українців, то вже під час війни в УПА були цілі загони з татар, азербайджанців, калмиків та представників інших націй.

Знову ж таки не будемо вдаватися в деталі суперечок між Степаном Бандерою та представниками УГВР. Прихильники Бандери звинувачували представників УГВР у відході від чистоти ідей українського націоналізму, а ті, в свою чергу, звинувачували перших у небажанні бачити життєві реалії і у догматизмі.

Петро Балей у книзі «Фронда Степана Бандери в ОУН в 1940 р.» пише: «Навіть без особистого знайомства, на підставі його друкованої спадщини дослідникові постаті Степана Бандери впадає в очі його надмірна амбітність. Вона менше помітна в безпосередніх зустрічах, але завжди - в аргументації за ідеологічну «правильність» його особистої віри, мовляв, - це не тому, що я так хочу, а тому, що це єдино правильно». Мабуть, тут усе-таки справа не в амбітності, а в фанатичній вірі Степана Бандери в ідеї, засвоєні з юних років, і в нездатності їх перегляду. Що ж, це вже така риса характеру, і важко визначити: позитивна вона чи негативна. Але якщо людина прагне повести маси за собою, то сама вона повинна дуже сильно вірити в свою ідею.

Більше погоджуєшся з Балеєм, коли він пише, що Бандера не завжди орієнтувався в ситуації, і на підтвердження цього розповідає таку історію. В таборі для переміщених осіб в Равенсбурзі Петро Балей жив у одному приміщенні з Петром Миколаєнком-Байдою, колись лейтенантом Червоної Армії, а тепер майором УПА, який зі своїм відділом пробився до Баварії через Лемківщину і Чехословаччину. Одного разу Степан Бандера викликав до себе Миколаєнка і доручив йому організувати в баварських лісах партизанський загін на випадок війни США з Радянським Союзом. «Як могло статися, - розповідав Балею Миколаєнко, - що людина, ім'я якої стало прапором визвольної боротьби останніх часів, не здає собі справи з того, що партизанка можлива тільки серед рідного народу, який сприяє і співпрацює в збройній боротьбі».

Роман Шухевич, Голова Проводу ОУН (рев.), Головнокомандувач УПА, 1943-1950 рр.

Зрештою, говорити про те, що Бандера зовсім не міняв своїх поглядів, мабуть, таки не слід. Наприклад, відразу після створення ОУН різко відмежувалась від усіх легальних українських політичних партій, які діяли в Польщі. Відмежувалася не з конспіративних мотивів, а з принципових! Проте, коли в червні 1941 р. у Львові Ярослав Стецько, за вказівкою Степана Бандери, створював уряд новопроголошеної Української держави, то до участі в уряді було запрошено людей різних політичних поглядів (за винятком, ясна річ, комуністів). Так, соціал-революціонер генерал Всеволод Петрів посів посаду міністра оборони, член УНДО Євген Храпливий - міністра сільського господарства, безпартійний Олекса Гай-Головко (між іншим, уродженець підрадянської України) став міністром інформації та пропаганди. Подібне ж бачимо, коли у 1944 р. була створена УГВР і її очолив безпартійний, родом з Наддніпрянщини, Кирило Осьмак (фактично, його слід вважати другим по черзі президентом України, хоч і не всенародно обраним; схоплений енкаведистами, він провів у радянських таборах майже 30 років і помер у Володимирській тюрмі). В УГВР ввійшли також Катерина Мешко з Дніпропетровська, Йосип Позичанюк з Вінниці і навіть галичанин Василь