Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

картали за зраду інтересів Донецько-Криворізької Республіки, включення її до складу радянської України. Ф.А.Сергєєв (Артем) змушений був відмежуватися від крайнощів цих діячів. Донецько-Криворізький обком РКП(б) за антипартійну статтю "Кого судити?"[237] виключив В.Філова з лав партії.

Втім, обласницькі настрої колишніх працівників Донецько-Криворізької Республіки зникли не одразу й не безслідно. Вони жевріли ще довго, вихоплюючись ще не раз вогняними язиками, коли ситуація в Україні доходила до нових серйозних ускладнень.

ІІ. БЕЗВИХІДЬ ПІСЛЯ БРЕСТА

Останніми роками у вітчизняній історіографії посилилася тенденція оцінювати Брестський мир, підписаний між Україною і Центральними державами, як усуціль позитивне завоювання дипломатії молодої держави, як дуже значну, справді історичну перемогу, навіть дипломатичний тріумф[238].

Критичні ж зауваження (а такі також присутні в чималій кількості) концентруються, головним чином, навколо стратегічного прорахунку: оскільки через порівняно незначний проміжок часу Німеччина й Австро-Угорщина зазнали поразки у Першій світовій війні, замирення з Центральними державами у довготерміновому плані виявилося помилковим, навіть завдало великої шкоди українській справі на міжнародній арені, так як доля української державності опинилася в руках Антанти, передусім Англії та Франції[239].

Гадається, що об’єктивний, неупереджений підхід вимагає більшої строгості й корекції домінуючих поглядів, зокрема з точки зору значення Брестського миру для розвитку ситуації в Україні безпосередньо після січня 1918 р.[240]

По-перше, європейські держави, передусім, Австро-Угорщина, згодившись у критичних для себе обставинах на „поступку” в територіальних питаннях, зокрема, в обіцянках розв’язати справу „коронного краю”, з самого початку обставили відповідні положення документів такими умовами й застереженнями, так вправно „вписали” їх у загальний „пакет вимог до української сторони (наперед було майже стовідсотково зрозуміло: виконати їх буде просто неможливо), що в саму основу, „філософію” договору був закладений істотний обман, односторонні вигоди на користь західних партнерів. Весь подальший досвід боротьби за реалізацію брестських домовленостей лише з кожним новим кроком дедалі більше переконував у тому, яким неадекватним, асиметричним виявився каркас дипломатичної конструкції, поспіхом вибудуваний у кінці січня 1918 р., як запрограмовано іноземні союзники зрікалися даних обіцянок і взятих зобов’язань, як елемент за елементом виймали зі, здавалось, цільної будови важливі, наріжні складові, без яких вона взагалі втрачала сенс і життєву перспективу.

По-друге, і це не менш важливо — ніяк не варто обмежуватись аналізом суто документальних положень, їх потенційного значення, а обов’язково виходити на комплексний рівень висновків щодо наслідків їх перетворення в суспільну практику. Тоді, як мінімум, постають питання — наскільки сплата за „хлібний мир” виявилась виправданою ціною для реалізації шансу продовження національно-визвольної революції ще впродовж менше як двох з половиною місяців і чи варті були того народні випробування іноземною воєнною окупацією та гетьманським режимом, що об’єктивно привели до нових масштабних соціальних катаклізмів протягом короткого часу — ще до кінця поточного року.

Апріорна неможливість дати на подібні питання однозначно позитивні відповіді детермінує потребу перегорнути сторінку за сторінкою події тих нелегких днів, придивитись до них якомога прискіпливіше й об’єктивно-критичніше.

Хоча у керівного ядра УНР у момент залишення Києва ще жевріла надія на зміну ситуації після підписання договору в Бресті, та, водночас, тривожно ятрило душу й усвідомлення майже очевидного — повернутись до української столиці можна буде лише чужоземними зусиллями. Як і передбачали політики-реалісти, перетворення України на суб’єкта міжнародного життя тут же обернеться воєнною окупацією її території.

Разом з Центральною Радою й урядом з Києва до Житомира відступили близько З тис. вояків[241]. Скрізь тривало встановлення радянської влади, а українських урядовців зустрічали дуже непривітно. Так, Житомирська міська дума зажадала, щоб український уряд залишив місто і перебирався будь-куди через загрозу більшовицьких бомбардувань[242]. Довелося переїхати через Коростень до Сарн, маючи на увазі, що в разі погіршення ситуації і тут можна буде через Рівне дістатися під охорону німецьких військ[243].

Саме тоді Центральна Рада дізналася про підписання Брестського мирного договору й це додало нових причин для занепокоєння. За словами М. Грушевського, німецьке і австрійське командування, до якого зверталися за допомогою у справі мобілізації під командування Центральної Ради галицьких Січових стрільців і українців-військовополонених (вважалося, що кількість їх дорівнювала З0 тисячам і цього цілком досить для визволення території України), «заявляло свою повну готовність помогти Україні також і своїм військом для швидшого очищення її від большевицьких банд й уставлення ладу й порядку, аби як скорше міг бути усталений товарообмін і вивіз лишків, вимовлений при мирових переговорах»[244].

Такий напрям подій неважко було передбачити заздалегідь, навіть більше, він був найімовірнішим. Його наслідки теж легко прогнозувалися. Однак М. Грушевський намагається довести, що іншого виходу, ніж пристати на німецькі пропозиції, у Центральної Ради, більше не існувало: «З ріжних поглядів се не була приємна перспектива. Було в високій мірі небезпечно, при такім стані України, впускати на її територію чужоземне військо, яке фактично стало б хазяїном краю. Можна було наперед знати, що вступ німецьких військ на Україну дасть привід до агітації против Центральної Ради з ріжних сторін, може викликати трівогу й невдоволеннє серед широких кругів людности, серед селянства — сеї головної підстави української державності. Але з другого боку було в високій мірі небезпечним зіставити Україну на довший час у власти большевицької анархії й чекати, поки вона сама себе з'їсть, поки перегорить большевицька зараза і викличе таку сильну і організовану реакцію серед самої української людности, щоб на ній можна було опертись українській власти. Широкі круги людности, найціннійші й свідоміші елементи селянства бажали ладу й порядку, ждали певної власти й організації, котра б дала їм його й визволила від большевицького терору, самі почуваючи себе безсильними, і се могло б тягнутись дуже довго, коли б українське правительство зіставляло край без своїх організаційних центрів, без органів власти. Не кажучи вже про те, що сільсько-господарський сезон зближавсь і в імя збереження хоч якої-небудь економичної сили краю й його добробуту треба було дати лад і спокій, щоб робочий люд міг приступити до своєї праці. Тим часом, як виявилось, для формовання нових частей з воєннополонених треба було досить довгого часу. Українських частей, котрі могла дати Австро-Угорщина (січові стрільці і регулярні українські полки), вона дати отягалась. Власні військові сили України змаліли дуже під впливом большевицької деморалізації і про організацію правдивої армії можна було думати тільки згодом»[245].

Водночас лідери українства шукали засобів для «пом'якшення» можливої акції новоздобутих союзників, однак з того нічого не вийшло. М. Грушевський так передає розвиток наступних подій: «Українське правительство вагалось. Воно вважало можливим, щонайбільше, щоб німецьке військо, не входячи