Читати книгу - "Холодний Яр"

дожидаючи поки зійде місяць і повернеться з розвідки Дорошенко. Коли повернувся, робимо коротку нараду. В місті спокійно.

На мості через річку, яка відділяла нас від міста, стоїть застава з кулеметом. Річку можна перейти в різних місцях, але покидати заставу не можна. В разі невдачі вона може перешкодити нам при відвороті. При вдачі нападу може перешкодити нашим підводам в'їхати до міста по зброю.

Рішаємо, що Чорнота і Зінкевич з своїми групами перейдуть річку вбрід і маючи за провідників Квашу й Дорошенка, дійдуть садами та огородами до цілі. Я з своєю групою підлізу до моста і по сигналу з міста (червона ракета) атакую його й бігом до центру.

Обі групи зникли в темряві. Підождавши якийсь час, ровами обабіч дороги підводжу свою групу до самого мосту. Чути розмову застави, що стоїть на мості. Хтось хрипливим голосом «мрійно» наспівує «яблочко». Напруживши зір, можна розглядіти похилені на поруччі сильвети червоноармійців. Плазуючи ровами, підкрадаємося зовсім близько.

Нараз над містом знеслася ракета і затріпотіла в повітрі криваво-червоним світлом. У її відблеску стало видно постаті на мості.

— Мітька! Штой-то?! Гляді-кось!...

Тіні відділилися від поручнів і скупчилися посеред мосту. Не було видно, та відгадувалося, що під цю хвилину очі й увага червоноармійців звернені на заникаюче вже червоне світло.

Підіймаю хлопців і без крику кидаємося на міст. Остовбуріла від несподіванки варта не зробила ні одного пострілу. Скинувши з мосту шість трупів і відтягнувши на бік наладованого «Максіма», біжимо до центру міста. Над містом розсипалися рушничні і кулеметні стріли. Глухо вибухнуло кілька гранат. Рвуться в будинках. Перед центральною площею нас зустрічає Дорошенко і через жидівські подвір'я виводить до будинку чека і міліції. На подвір'ї коло нього метушня, приглушені крики. В темноті перебігають тіні людей, наладовуючи рушниці. Хтось в біллі зтягає по сходах кулемета.

Нас зауважують.

— Стой! Кто ідьот?! Т-а-а-а-в-а-р-і-щ-і! Бандіти здєсь!

Розбившися на маленькі групки, наближаємося.

— Кидай зброю!

Тіні, впавши на землю, відповіли стрілами.

Подаю команду і півдесятка гранат, засичавши в повітрі запальниками, впали між невидимого ворога. Після вибухів кидаємося вперед. Хлопці доганяють і переймають чекістів та міліціонерів. Кілька з них вбігли назад до будинку, замкнувши за собою двері. На подвір'ї кілька лежить. Коло кулемета розтягнувся хтось в одному біллі і матроскій шапці, з «Мавзером» поверх сорочки.

Кинувши у вікна дві гранати, розбиваємо двері і вриваємося до середини. Кілька пострілів в пустій тьмі кімнат, кілька пострілів під фронтовими дверима і вікнами, що їх обсів з п'ятьма хлопцями Оробко, і ми, запаливши лямпи, стали зносити й викидати на вулицю зброю.

Випустивши з льоху арештованих і захопивши з шафи й бюрка предчека таємне листування, поспішаємо до Зінкевича, бо під казармою ще чути стрілянину.

З перевулка вибігло кільканадцять озброєних і побачивши нас станули:

— Товариші! Єто міліція?!

Відповідаємо сальвою. Залишаючи одного вбитого, «таваріщі» розбігаються в різні сторони.

Стрілянина стихла всюди. Коло казарми застаємо обі групи, бо Чорнота справившися скоріше, перейшов на ділянку Зінкевича. Всі вікна в казармі вибиті вибухами гранат і кулями, часть червоноармійців утекла через вікно в нижчому поверсі, затінене деревами та прибудівками, останні лежали мертві на дворі, на сходах і в приміщеннях.

Хлопці виносили й складали на дорозі рушниці, кулемети, скринки з набоями й гранатами. Зінкевич пустив зелену ракету й підійшов до нас, оповів, що коли підійшли під казарму, то вартовий дав постріл і забігши до казарми замкнув двері з середини. Довелося брати гранатами. Розбуджені червоноармійці відкрили з вікон вогонь. Один козак був легко ранений. Очікуючи на підводи, обмінюємося вражіннями з нападу.

Було якось весело від думки, що мимо того, що у місті було ще принаймні в два рази більше озброєних ворогів, як нас, ми були повними панами положення. Про те, що червоні можуть зібратися для контр-нападу не могло бути й мови.

Навантажуємо на підводи півтисячі рушниць, чотири кулемети, кілька тисяч набоїв і з піснями виїжджаємо з міста. На сході вже займався ранок.

Стали на спочинок в маленькому степовому сільці кілометрах у двадцяти від Н. Миргорода. Село було розположене в глибокій балці по обох берегах невеличкої річки. Рішаємо поснідати по хатах та з годину відпочити, бо і коні і люди були потомлені до краю. Червоних частин близько не було, а Ново-Миргородський гарнізон здоганяти не відважиться.

Щоби не «об'їсти» тих кілька хат, що були на цьому боці, Чорнота взявши половину відділу пішов з нею за річку. З ним пішли Кваша і Дорошенко. По цей бік річки зо мною, Зінкевичем і чотирма візниками з тачанок, було тридцять два чоловіки.

Поснідавши, поклалися ми трохи спочити. Дві ночі без сну свого не дарували. Поснули всі, не виключаючи і виставлених вартових.

За яких півтори години, до хати, в якій ми спали із Зінкевичем, впав зблідлий козак.

— Кіннота!

— Де?!

— Кругом села.

Вибігаємо з хати, до якої вже збігалися побуджені селянами козаки. На обрію кругом села виднілася широка лава кінноти. Через далековид приглядаюся до верхівців. Одягнені різноманітне, сидять на конях незграбно. Лише денеде можна було зауважити добре вимуштруваного кіннотчика. Мимо того положення було грізне. Ми були замкнені в балці в положенні абсолютно невигіднім для прийняття бою. Про те, щоби прориватися з підводами, не могло бути мови. На дорозі, по якій нам треба було відходити, виднілися на горі дві тачанки з кулеметами, зверненими в наш бік. Пробиватися пішки через лаву — кругом голі степи. Однак треба було на щось рішатися.

Зінкевич став розгублений, безпорадно огладаючи близький обрій. Постать цього генштабовця виглядала досить смішно. Кладу йому руку на плече.

— Шкода, Гнате, що нема тут Чорноти. Він би напевно запитав, чи тебе в академії не вчили, що робити в такому випадку. Гнат криво усміхнувся:

— Пропали... Надав нам чорт ставати тут на відпочинок! Можна було вже якось дотягнути до лісів.

— Що можна було — то пропало. Треба тепер щось робити.

— Командуй, Юрку, бо я став дурний зовсім. Мене прибило те, що з моєї вини загине стільки дорогих людей. Тай не привичний я до таких положень — ну що тут до чорта робити! Колиб Чорнота скоріше приходив, той щось придумає.

Часу гаяти нема що. Зібравши буваліших партизанів, хвилину раджуся з ними. Вихід один. Посилаю Чорноморця за ріку до Чорноти, щоби він не вів своїх людей на з'єднання з нами, а залишився на місці, не викриваючи себе ворогові. Ми, набравши побільше набоїв і гранат, з