Читати книгу - "Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори"

не віддали б вовкам на з'їжу — погнали б їх у свої печери, в рабство. Страшно було Гандальфові чути цю мову. Потерпав він не лише за хоробрих лісовиків з їхніми дружинами й діточками — небезпека загрожувала також його друзям і йому самому. Заскочивши їх на своїй галявині, уорги спантеличились і розлютилися. Вони подумали, ніби то друзі лісовиків прийшли сюди пошпигувати за ними, щоб розповісти про заміри уоргів людям у долинах, і тоді гоблінам та вовкам, замість пожирати сонних, безборонних людей і гнати їх у рабство, довелося б витримати жорстоку битву. Отож уорги зовсім не збиралися йти геть і дозволити втікачам позлазити з дерев та втекти. А якби й відпустили їх взагалі, то не раніше світанку. Бо ж задовго до світанку, говорили вони, з гір повинне спуститися гоблінське військо, а гобліни вміють лазити по деревах. І зрубати дерево можуть.

Тепер ви розумієте, чому Гандальф, слухаючи вовче виття й гарчання, почав дуже й дуже непокоїтися, хоч який він був могутній чарівник. Так, вони попали у вельми погане місце й зовсім не втекли від небезпеки. Та все одно він не дозволив би, щоб усе сталося так, як того бажали вороги, хоча, загнаний на дерево уоргами, небагато міг зарадити. Чарівник нарвав чималеньких шишок із гілки, на якій сидів. Тоді запалив одну яскравим голубим полум'ям і жбурнув у вовче коло. З шипінням упала шишка котромусь на спину, й кудлата вовкова кожушина тут-таки зайнялась. Як же він застрибав, завив — просто жах! Далі полетіли шишка за шишкою: одна в голубому полум'ї, друга в червоному, третя — в зеленому. Шишки стріляли посеред кола, розсипаючись кольоровими іскрами, й випускаючи барвистий дим. А найбільша влучила ватажкові в ніс — той аж підскочив угору на десять футів, а тоді як закрутиться по колу, кусаючи та клацаючи зубами на своїх же товаришів, так-бо розлютився й нажахався.

Гноми й Більбо загукали, затюкали на нього. Вовки шаленіли, аж страх було дивитись, і зчинили такий шарварок, що чути було по всьому лісі. Всі вовки бояться вогню, а це був найнезвичайніший з вогнів, підступний і моторошно-жахливий. Досить було іскрі потрапити у вовчу вовну, як вона вже звідти не витрушувалась, а спалахувала полум'ям. Котрий зразу покотився по землі, той і врятувався; коли б не качалися, то скоро всі запалали б. Незабаром скрізь по галяві уже качалися вовки, намагаючись погасити іскри, а ті, що зайнялись, гасали довкола, виючи й підпалюючи інших, аж поки їхні ж товариші не прогнали їх геть, і вони помчали вниз по схилу, скиглячи й шукаючи рятівної води.

— Що то за ревище зчинилося в лісі цього вечора? — спитав повелитель орлів. Чорний проти місяця, сидів він на самотньому гостроверхому шпилі серед східних відног Імлистих гір. — Я чую вовче виття! Чи не намислили гобліни якогось лиха в лісі?

Він знявся в повітря, і тут-таки двоє з його охорони злетіло з вершин по праву й по ліву руч. Високо вгорі ширяли вони колами, вдивляючись у маленьку цятку далеко внизу, якою було коло уоргів. Та орли мають гострі очі; з великої висоти вони можуть бачити щонайдрібніші речі. Повелитель орлів з Імлистих гір мав такі очі, що могли дивитися просто на сонце, не заплющуючись; ці очі могли при місяці з висоти однієї милі розгледіти дикого кроля, що біжить на землі. Отож хоч він і не розгледів би втікачів на деревах, зате добре роздивився вовчий переполох і малесенькі спалахи вогню і розчув слабеньке з далекої низини виття і гавкання уоргів. А ще він роздивився місячні полиски на гоблінських списах і шоломах — лихе поріддя довгими рядами виповзало зі своєї брами і, звиваючись по схилах, зникало в лісі.

Орли — не добросерді птахи. Бувають вони полохливі й жорстокі. Але стародавній рід орлів з північних гір був найвеличніший серед усіх птахів — дужі, горді, шляхетні велетні. Вони не любили гоблінів — і не боялися їх теж. Коли взагалі помічали потороч (а траплялося це рідко, бо ж орли такої нечисті не їдять), то заганяли їх, верескливих, назад до печер, змушуючи припинити враз будь-які капості. Гобліни ж ненавиділи й боялися орлів, та не могли добутися до їхніх високих гнізд чи якось прогнати їх з гір.

Цього вечора повелитель орлів був сповнений цікавості: що ж то воно за рух у горах та в лісі? І він прикликав ще багатьох орлів до себе, й вони полетіли з гір до лісу. Повільно, все кружляючи та кружляючи, вони дедалі знижувались до вовчого кола, куди прямували й гобліни.

І дуже добре вчинили! Бо там діялися таки страхітливі речі. Ті вовки, що зайнялися й повтікали в ліс, підпалили його в кількох місцях. Літо було в розпалі, а в цій, східній частині гір якийсь час випадало мало дощів. Пожовкла папороть, сухе опале гілляччя, грубий шар глиці й подекуди всохлі дерева — все це спалахувало вмить. Полум'я гуготіло довкола всієї галяви уоргів. Але вовки-сторожі не полишали своїх дерев. Розлючені, ошалілі, стрибали вони, виючи, довкола стовбурів та, висолопивши язики й світячи вогненно-червоними очима, знай проклинали гномів жахливою своєю уоржою мовою.

Коли це на галявину з криком вибігли гобліни. Спочатку вони думали, що тут точиться битва з лісовиками, але скоро довідалися, що діялося насправді. Декотрі гобліни так і покотилися зо сміху. А інші замахали списами, застукали ратищами об щити. Гобліни не бояться вогню, і незабаром вони вже мали дуже дотепний, як їм здавалося, план.

Одні гобліни зігнали усіх вовків в один гурт. Другі назносили сухої папороті й хмизу під дерева, на яких сиділи втікачі. Треті кинулися затоптувати, гасити вогонь, поки погасили майже скрізь. Лишили полум'я тільки біля дерев, де сиділи гноми. В той вогонь вони підкидали сухого листу, хмизу й папороті. Скоро гноми опинилися в кільці з диму й вогню. Гобліни стежили, щоб кільце не ширилося далі; поволі воно звужувалось, аж поки вогонь лизнув паливо, складене купами під тими деревами. Дим щипав гобітові очі; Більбо вже відчував жар. Крізь пасма диму він бачив, як гобліни танцювали довкола вогню, наче ото люди водять танок навколо купальського вогнища. За колом воїнів, що танцювали зі списами й сокирами, стояли на шанобливій відстані вовки, спостерігаючи й чекаючи, що ж буде.

Ось гобліни завели однієї зі своїх жахливих пісень:

На п'яти ялинках аж п'ятнадцять пташок!

Їх вітер вогненний обвіяв разок.

Кумедні пташини, та де ж ваші крила?